Андрій Курков - Закон равлика

– Але більше не шукають? – з надією спитав Віктор.

– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потім дістав із кишені мобільник. – Довідатися?

– Не треба, – попрохав Віктор.

– Зрозуміло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речі, звуть Сергієм Павловичем.

– Віктор Золотарьов, – відрекомендувався бранець.

– Ну от і познайомилися.

Джип виїхав за ворота цвинтаря, розігнався. Тепер уся колона їхала вулицею Горького до Московської площі. Віктор дивився у вікно і думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарі. Він прокручував уривки розмови, що відбулася десять хвилин тому й вивуджував із неї інформацію: «вибухівка в труні під головою небіжчика», «він його знає, чи знав…». Це про Олексу. Сергій Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслідки. Принаймні він не відразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надія. Але, можливо, охоронець знає більше.

І Віктор запитав охоронця, що сидів поруч із ним, про вибух.

– Небіжчиків не багато, але п’ять-шість було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому відірвало. Може, і вижив – не знаю…

Охоронець виявився небагатослівним, і в джипі знову стало тихо.

Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосієва. Промайнуло озеро з пісковим пляжем і грибками-навісами.

Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.

– Приїхали, – сказав Сергій Павлович.

– Куди? – обережно поцікавився Віктор.

– На поминки, – сивий кинув на Віктора прищулений замислений погляд. – Ходімо… як на похорон нагодився, то треба й небіжчика пом’янути…

Поминки для Віктора почалися з того, що його обшукали. Усе з кишень повитягали, поклали в кульок і віднесли. Потім кивнули йому на двері, мовляв – іди.

Більшість гостей посиділа трошки за довгим столом у просторій вітальні з палаючим каміном, випила за упокій і порозходилася. Залишилося душ вісім. На цей час Віктор уже зрозумів, що Сергій Павлович тут господар, що покійний був чоловіком його дочки Наталки, яка сиділа тут-таки за столом. Чим займався небіжчик, так і лишилося невідомим. З випадкових розмов Віктор збагнув, що загинув він на полюванні від «сліпого» пострілу. Просто нещасливий збіг обставин: поруч полювали військові напідпитку. Один із них і всмалив по покійному, не розгледівши крізь листя, що це людина, а не лось.

– Нічого, нещасних випадків у нас на всіх вистачить, – мовив Сергій Павлович, вихиляючи чергову чарку «Гетьмана».

Потім один з охоронців, що обшукували Віктора, зайшов до зали і відразу зашепотів щось на вухо сивому хазяїну. Віктор одразу зрозумів, що йдеться про нього, бо хазяїн відразу подивився в його бік. Потім охоронець підійшов до Віктора і повернув забране з кишень.

Просто передав кульок, куди Віктор зразу зазирнув. Усе виявилося на місці: і долари, і лист від банкіра, і кредитка, і два паспорти – польський і український.

Навпроти сиділа тендітна жінка років сорока в обліжному чорному жакетику. Хто вона і як її звати, Віктор не знав. Його тут нікому не відрекомендовували; щоправда, особливого подиву з приводу своєї присутності він серед поминальників не помітив.

Кілька скупих слів про небіжчика сказав сам хазяїн, потім підіймалися ще двоє чоловіків. Соромлячись своєї недорікуватості, вони швидко беленділи якісь банальності, що закінчувалися незмінним «нехай земля йому буде пухом!»

Якоїсь миті вже начмелений Сергій Павлович сказав: «Нудно сидимо!» і відразу, виокремивши суворим поглядом одного охоронця при столі, загадав йому поїхати на Хрещатик і привезти «музику з переходу».

Віктор теж вицмулив чимало. Закусював лише голубцями – миска з голубцями стояла просто нього. Почувши про «музику з переходу», здивувався. Але незабаром усе з’ясувалося: хвилин за сорок охоронець повернувся, ще й не сам – доправив збентеженого неголеного хлопця з гітарою. Хлопець був трохи пом’ятий, обличчя вирізнялося блідістю, а в очах палав нездоровий вогник. Він гарячково розгледівся в просторій вітальні. Очі його уп’ялись на застілля.

– У нас біда, – сказав йому голосно Сергій Павлович, і хлопець здригнувся – голова смикнулась угору – й подивився на хазяїна.

– Ти журливі пісні знаєш? – продовжив хазяїн.

Хлопець кивнув. Охоронець підніс йому чарку горілки й шматочок хліба.

– Ну давай! – наказав Сергій Павлович. – Оно ставай там, перед каміном, і співай!