– Стривай! – сказала бабуся, дістала кульок із написом «Мальборо», розірвала його навпіл і загорнула в половинку кулька коріння фіалок.
Цвинтарною алеєю Віктор ішов поволі. Ноги самі вивели його до могили пінгвінолога. Могильний горбок заріс травою. Віктор присів напочіпки, поклав фіалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.
Віктор озирнувся – навкруг нікого. Тільки ворони крячать, і вітер шумить у кронах могутніх дерев.
«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Підпалого. Віктор зітхнув. Тут, з цієї могили, з похорону Підпалого почалося в них із Мишком інше, рівнобіжне життя. Життя, що вже давно закінчилося, принаймні в нього, у Віктора. Десь тут, мабуть, лежить і спить вічним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ і планів. Залишилися дружина і син. Либонь, там же, де він їх ховав від нашої реальності, – в Італії. І до Борисполя він, схоже, поспішав не даремно – на літак. Отут йому і підставили ногу самоскидом. У кожній історії є крапка. Це не конче фінал. Крапка важливіша. Якщо стоїть жирна крапка – вона й визначає, де в історії фінал. А крапки, грубшої за смерть, не буває.
Метрів за тридцять від могили Підпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвір’я» – сміттєвий контейнер, ущерть заповнений сохлими квітами та іншим цвинтарним сміттям. Поруч із контейнером із землі стирчала водогінна труба, що закінчувалася краном. Біля крану – відро й велика цинкова лійка. І на відрі, і на лійці – червоною фарбою інвентарні номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.
Віктор узяв лопату, посадив по краях могили фіалки. Рясно полив їх. Він же, нібито, збирався й пам’ятник Підпалому поставити! Бо наокруг – суцільний мармур і овальні фотографії, а тут – майже безіменна могила. Тільки табличка на потемнілій від вогкості дощечці з прізвищем та ініціалами покійного, як тимчасова перепустка на той світ. Пам’ятник – це ніби вічний паспорт. Обміну не підлягає.
Віктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Підпалим. Камінь ліг на душу, і Віктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пішов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зріст зображував небіжчика в спортивному костюмі «Адідас» та з ключами до «мерседесу» в руці. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.
Віктор спинився, роздивився монументальний портрет небіжчика й тут його осінило: це ж той самий покійник, що «познайомив» його і Мишка з Олексою, це звідси їх із пінгвіном Олекса вперше підвозив додому на своїй машині.
«Расторопов Петро Віталійович. 15.03.1971- 11.10.1997».
– Одинадцяте жовтня, – подумав Віктор. – Ховали, напевно, на третій день… тринадцятого… Нещасливе число…
Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.
Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар в’їхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них – розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.
Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.
«Нема крутого похорону без пінгвіна», – подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.
Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви – просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром пам’ятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловіків. Інші – а їх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин і терпляче чекали на свою чергу. Кілька пань: усі в темних окулярах від Армані або Версаче. Довгі чорні сукні. Елегантна жалоба вбрання.
Читать дальше