Андрій Курков - Закон равлика

А йшлося про те, що хтось дуже хотів опублікувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самій історії крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грі. Рулетка врятувала, врятували пластикові іграшкові грошики, якими в цьому цяцьковому світі можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха і заморозити до часу в Антарктиді. Сміх та й годі. Завжди разом, до пари, плече до плеча.

Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й іншій халепі можна раду дати. Бо як виживеш, то далі за Антарктиду не полетиш!

Віктор зійшов униз. У будинку – тихо і порожньо. Анікогісінько.

Знову зазирнув до холодильника на кухні. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’яті, і він відкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголові риб’ячі тушки, на кульки з королівськими креветками, на двох заморожених черепах.

«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.

Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справді ранковий напій, як для французів – кава! І разом із пробудженою бадьорістю приходила приємна вагота, ґрунтовність, нерухома самовпевненість пам’ятника.

А потім до подвір’я заїхали дві машини. І з’явився Сергій Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.

– Наїсися, зіходь до підвалу – сходи праворуч від вхідних дверей.

Віктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлібом із ковбасою, кивати.

У підвалі стояв великий більярдний стіл. Поруч – барна стійка з трьома високими одноногими ослонами. Далі, за барною стійкою, двері. Типові двері, за якими конче була сауна.

Сергій Павлович самотою ганяв кулі. Не прицілюючись, думаючи про своє. Побачивши Віктора, усміхнувся.

– Граєш? – запитав, кивнувши на більярд.

– Колись пробував.

– То спробуймо ще! – дістав трикутник, поклав у нього кулі. Рукою показав на стійку з киями.

Віктор вибрав собі кий подовше.

Розбивав Сергій Павлович. Відразу ж дві кулі закотились у лузи. Кий Вікторові не знадобився. Одна за одною кулі залишали стіл, і зрештою господар винувато стенув плечима.

– Вибач, – сказав він. – У мене так часто виходить. Хочу дати іншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходімо до кухні!

Вони піднялися на перший поверх. Сіли до кутового кухонного столика, де зовсім недавно сидів Віктор із залітним гітаристом.

– Щось про Мишка довідалися? – запитав Віктор.

– Про Мишка?… Знаєш… Немає твого Мишка… У Києві немає… Олексу твого знайшли. Може, він тобі щось розповість.

– А де він?

– У нього тепер власна кав’ярня на Татарці. Називається «Афган»… Місце гарне – над урвищем…

– І можна до нього під’їхати? – із сумнівом запитав Віктор.

– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язниці потрапив? Ні, ти тепер на зарплатні. Відсидів робочі години – і гуляй!

– І ви не боїтеся, що я втечу?

– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твої паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишеньківець не поцупив! У нас тут у Києві біда з кишеньковими злодіями – понаїхали з усієї України! То мобільник, то гаманець цурпелять… А ще тобі ж на краще нікому зі старих друзів не повідомляти про своє повернення…

Віктор кивнув. Дістав обидва паспорти й простягнув Сергію Павловичу.

– Ну от, бач, який ти кмітливий! – усміхнувся Сергій Павлович. – Швидко Закон равлика засвоїв! Тепер тут, – він обвів рукою і поглядом стіни кухні, – твій будиночок. Відчуєш небезпеку – бігцем сюди, під дах! Зрозумів?

Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.

Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.