Андрій Курков - Закон равлика

Віктор важко зітхнув.

– Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?

– Знаю, – сказав Віктор.

– І отак вільно по місту їздиш?

– А що маю робити? – запитав Віктор. – Я хочу Мишка знайти.

– Оце – любов! – пожартував Олекса.

У цей час до кав’ярні в’їхало на кріслах-візках двоє хлопців, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, і вираз на обличчі миттєво став зосередженим.

– Привіт! – видихнув, під’їхавши до їхнього столика, перший «візочник». Подивився уважно на Віктора, потім перевів погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

– Дзвонив, він за годину підкотить.

– Тоді зроби нам кавки!

Олекса подивився задумливо на Віктора.

– Під’їдь до стійки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крісло-візок, поїхав до бару.

Віктор підкотив до стійки й одержав від Олекси папірець із його телефонним номером.

– Дзвони при нагоді. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозуміти, що Вікторові час іти.

Віктор склав крісло, заніс до комірчини і, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «візочників», що в одного була одна нога, а в іншого – жодної.

Увечері Сергій Павлович посадив Віктора за стіл у вітальні. Наказав одному зі своїх охоронців принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесіда з кандидатом у члени парламенту, від якого поки не можна було втекти. Власне, Віктор і в думці не покладав поки нікуди тікати. Інтуїція підказувала, що хазяїн – людина більш-менш порядна, чи, принаймні, – людина слова. До клітки Віктора ніхто не садовив, до міста відпускали. Тобто він майже вільний. Хіба що обоє паспортів лежали десь у сейфі хазяїна, а отже, і він був прив’язаний до цього сейфа. Бо навіть у Москву без паспорта не поїдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нівроку. Хазяїн знайшов йому Олексу. Олекса розповів про москвича-банкіра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже ніби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергія Павловича. У цьому теж ознака довіри.

І от бесіда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гіркуватим сиром – усе до місця. Розслаблювало, створювало привітну атмосферу повної взаємодовіри.

– Завтра приїде бригада іміджмейкерів із Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяїн. – Ти маєш бути в курсі їхніх думок і давати мені власні коментарі. Щось не подобається – відразу знаходиш мене і пояснюєш! Зрозумів?

– Гаразд, – Віктор кивнув.

– Крім того… Ти ж на політиці тямиш? Адже працював у газеті?

– Не вельми тямлю, бо я не статті писав…

– Не треба! – різко махнув рукою Сергій Павлович. – Те, що ти писав, і є політика! Але це радше дієва політика. А мені наразі потрібна політика обіцянок… Розумієш? Кар’єру в політиці починають з обіцянок. Розтлумач мені: що треба обіцяти?

– Обіцяти кому? Народу? – перепитав Віктор.

– Народ обирає, то й обіцяти слід народу!

Віктор замислився, згадав мигцем читані колись програмні обіцянки депутатів.

– Ну, народ у нас різний… Бідним потрібні гроші, голодним – харчі, ситим – зручності і зниження податків…

– Не жени! – перебив його Сергій Павлович. – Розумні речі кажеш, їх запам’ятовувати треба… Отож… Ні, стривай!

Сергій Павлович гукнув охоронця і попросив його принести ручку й напір. Той приніс.

Випивши ще трохи вина, Сергій Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку і підвів погляд на Віктора.

– Тепер по черзі… «Бідним потрібні гроші», – повторив він і записав. Знову підвів погляд на Віктора. – Голодним – харчі… ситим… А як ти визначаєш, хто ситий, а хто ні?

Віктор наразі замислився.

– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.

– Ні, стривай! – Сергій Павлович поклав ручку на аркушик. – Мені здається, що тут ти спрощуєш! Ситі й багаті – не зовсім одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо він не на дієті… А от ситий – не завжди багатий! А що це означає?

– Виходить, що ситих набагато більше, ніж багатих!

– О! А це означає, що ситі нам важливіші, ніж багаті. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самі за себе…

Вікторові ця розмова подобалася дедалі більше. Відзначивши відразу ж гостроту розуму хазяїна, він зрадів і за себе: схоже, що й до його думок Сергій Павлович прислухається уважно і конспектує їх, ніби це якась вельми корисна лекція.

– Виходить, багатим нічого обіцяти не треба… Це вже потім, коли ви станете депутатом, треба буде постійно щось багатим обіцяти, без цього не вийде!