Андрій Курков - Закон равлика

Сергій Павлович був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням. Подивився на Віктора.

– Вправно! – кивнув він. Задумливо пожував губи. Потім продовжив. – Іміджмейкери приїздять завтра вранці… І починаємо працювати по-справжньому. Зранку нікуди не йди!

Віктор кивнув, і відразу піймав на собі якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяїна.

– Щось тобі сьогодні непереливки?

Віктор скривив губи. Кивнув. Потім легко, без примусу розповів коротенько про Ніну та взагалі про ситуацію зі своєю квартирою.

– Так, брате! – тільки й мовив, дослухавши, Сергій Павлович.

Помовчав.

– Бач, ти відразу кілька статей Закону равлика порушив… от і наслідок! Незнання Закону равлика не звільняє від наслідків!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напівчужих і напівсвоїх забороняється. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своєму будиночку напівсвоїх, повернувся, а там – чужі! Що це означає?

Віктор зрушив плечима.

– Це означає, що ти не розумієшся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цій компанії ближче за всіх?

– Соня.

– Зрозумів… Завтра… Ні, завтра багато справ. Післязавтра одержиш ключі від своєї квартири назад.

– А як же із Сонею? Вона що, одна там залишиться?

– Щось придумаємо. Але ти однаково доки житимеш тут.

Іміджмейкерів привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.

Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.

– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.

– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…

– А інформацію де зберігаєте?

Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.

– Оце тут.

Жора розчаровано кивнув.

Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.

На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам як свого помічника.

Жора відразу виявив до Віктора цікавість і повагу. Міцно потис йому руку, відрекомендував своїх хлопців. Снідали вони разом у вітальні. Сир, ковбаса, свіжа булка, кава. Хазяїн посидів хвилин із п’ять з усіма за столом. Задумливо вивчав обличчя іміджмейкерів, що жують. Випив філіжанку кави й вийшов.

Після сніданку Жора схотів попалити і жестом запросив Віктора за собою у двір. Дістав пачку «Голуаз», запалив.

– Слухай, ти тут давно? – спитав він.

– Не дуже, – відповів Віктор.

– Але вже призвичаївся?

– Призвичаївся.

– Ну і як тобі шеф?

– Нормальний.

– Не жадібний? – вів далі, пихкаючи, свій допит Жора.

– Начебто ні…

– Це добре… Я жадібних не люблю… А тобі скільки відстібає?

– Вистачає…

На обличчі Жори з’явилися ознаки втоми. Він прищулено подивився Вікторові в очі.

– Ти не бійся, ми ж по одну лінію фронту… Просто мені для успішної роботи треба знати… Розумієш, у кожного замовника свої витворки… різні підводні камені… Тому ти краще попередь…

– Та нормальний він чолов’яга…

– Ну а конкуренти в нього? Поважні?

– Дідько його знає, – Віктор стенув плечима. – Мабуть…

– Але без війни?

– У якому розумінні?

Жора кинув недокурок «Голуаз» під ноги, причавив носаком модної тупоносої туфлі і з надмірним зусиллям втиснув його в рінь; на обличчі при цьому промайнула затятість, тонкі губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихідного стану». Підвів на Віктора раптово збайдужілий погляд.