Андрій Курков - Закон равлика

Години за півтори до двору в’їхала машина і через відкрите мансардне віконце Віктор почув веселий і п’яний голос головного іміджмейкера Жори. За ті неповні пару хвилин, поки виходили вони з машини і заходили до будинку, Віктор розрізнив голоси всіх іміджмейкерів та одного з охоронців Сергія Павловича, що, виходить, і возив бригаду в сауну.

Уранці Віктор снідав сам. Біля дев’ятої на кухню зазирнув хазяїн у тих же штанях і білій сорочці з метеликом. На обличчі – усмішка й утома.

– Зроби-но й мені каву, – попросив він Віктора і зник.

З’явився хвилини за три, уже перевбраний у спортивний костюм. Присів поруч, подякував за каву. Поклав до філіжанки півложки цукру, розмішав.

– Ну як там? – запитав він.

Віктор зрушив плечима.

– Ви ж більше завдань не давали…

– І менше не давав, – усміхнувся Сергій Павлович. – Та ти не хвилюйся… Я так просто запитав… Твоє головне завдання зараз – за цією бригадою доглядати. Може, чомусь корисному в них навчишся… Вони давно повернулися?

– Уночі, годині о другій… Сергію Павловичу, а коли вибори?

– Вибори? Незабаром. За два тижні, – хазяїн раптом поринув у задуму й утома повернулася на обличчя.

– Але ж це туж-туж…

– Саме так, туж-туж… Не хвилюйся, – гадаєш, я зі своїми виборцями не зустрічався? Тут інша проблема: конкурент мій свою гру затіяв. Зволікає, плакати не вішає, лише листівки в поштові скриньки кидає і, що дивно, жодного поганого слова про мене… А це неприємно…

– Може, порядна людина? – припустив Віктор і відразу, зустрівши здивований погляд Сергія Павловича, зрозумів, що сказав неподобне.

– Що таке вибори? – запитав неголосно Сергій Павлович. – Це конкурс із плювків у довжину. Розумієш? Він має довести, що я – поганий, я маю довести, що я – кращий за нього.

– Але ви ж нічого нікому не доводите?

– Не мій це клопіт – доводити! У мене сорок душ виборами займаються! – розсердився хазяїн, але його роздратованість не була спрямована на Віктора. – Моя справа – бути у всьому чистому, із краваткою та поголеною пикою. І по всьому!

Коридором прогупали кроки, й до кухні забіг охоронець Павлусь. У руці він тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергію Павловичу. Той розгорнув і уп’явся в передвиборну агітку свого конкурента. Раптом обличчя хазяїна спотворилося, він різко повернувся до Павлуся, що застиг біля столика.

– Ви що, не знали, де він це друкуватиме?

– Він не тут друкував… У Білій Церкві…

– Мудаки, – видихнув Сергій Павлович. – Що робити тепер?

Він перевів погляд із Павлуся на Віктора. Віктор, що не розумів, у чому справа, сидів зі сторопілим виразом обличчя.

– А що там? – обережно запитав він.

Хазяїн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом і короткою зачіскою. Рівний ніс, у погляді – холодний цинізм, але без агресії. У тексті передвиборної програми – суцільна банальщина. Аж до обіцянки за п’ять років вирішити житлові проблеми своїх виборців коштом державного інвестування житлового будівництва.

Віктор підвів питальний погляд на хазяїна.

– Ти ні біса не зрозумів? – кивнув Сергій Павлович і зітхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архіву!

Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг відти десятка півтора світлин великого формату. Передав Вікторові.

Той на одній світлині затримав погляд: пікніковий портрет чоловіка, зовні дуже схожого на передвиборного конкурента.

– Це що, його брат? – запитав Віктор.

– Це він і є.

Віктор поклав фотознімок поруч із плакатом і відразу збагнув причину настільки раптової зміни настрою в Сергія Павловича.

Обличчя на плакаті відрізнялося американською чистотою шкіри й грецькою правильністю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лінією шраму на правій щоці і кривим, збоченим боксерським носом. У решті розбіжностей не було.

– Так, даю вам півгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозуміло сказав? – Сергій Павлович ударив гострим поглядом по очах охоронця, потім перевів погляд на Віктора. – А ти піди розбуди цю бригаду і дай їм завдання. Нехай теж думають! Щоб за півгодини доповіли мені, як повернути шрам на місце!

Ляснули двері, й охоронець із Віктором залишилися самі. Павлусь важко зітхнув.

– Оце втьопалися, – розпачувався він. – Ми ж не СБУ, щоб знати, де які плакати друкуються! А що тепер із цим робити? – і він питально подивився на Віктора. – Що будемо діяти?