– Ні, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я ні на що не претендую… Мені нічого тут не треба!
– Гаразд, – проговорив Віктор. – Зроби чаю, будь ласка!
Ніна вийшла. Віктор підійшов до вікна і дивився на те саме пустирище з голубником і смітником. Ліворуч виднівся краєчок низенького паркану дитсадка, паркану, під яким він малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кімнаті було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цілий місяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.
Рипнули двері. Віктор повернувся.
– Тітка Ніна сказала, що чай готовий.
На кухні, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймні, майже все. Тільки на підвіконні чогось бракувало. Чогось дуже важливого.
– А де Сергій? – запитав Віктор.
Ніна подивилася на нього здивовано.
– Який Сергій?
Віктор показав поглядом на те місце, де аж до його втечі стояла урна з порохом Сергія Фішбейна-Степаненка.
– На балконі, вона тут заважала…
– Принеси й постав на місце.
Ніна пішла на балкон і принесла урну. Поставила її на підвіконня ближче до плитки. Витерла з неї пил і бруд губкою для миття посуду. Присіла на ослін, на якому раніше регулярно стояла Мишкова миска.
– Оглянь уважно всі речі, – мовив Віктор. – І склади все, що залишив чи забув твій Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай і не дивись. Це може бути небезпечно…
– О Господи! – вирвалося пошепки в Ніни. – Я ж не знала…
– Ти зрозуміла? – запитав Віктор.
Ніна кивнула…
– А ти їй допоможеш, добре? – Віктор звернувся до Соні, що сиділа збоку між ним і Ніною.
– Гаразд, – пообіцяла Соня.
– Гроші залишилися? – запитав Віктор після павзи.
– Мало, – Ніна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблів купили… дачу…
– Яку дачу?
– На Осокорках, на березі Дніпра… Тобі сподобається…
Віктор мовчки підвівся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув під стіл – там у три лави стояли порожні пляшки з-під шампанського та горілки.
– Викинь на смітник, – кинув Віктор походьма. – Увечері передзвоню.
Перш ніж сісти в джип, що на нього чекав, Віктор заскочив до баби Тоні, щоб забрати в неї свою сумку.
– Забрала міліція твого мешканця! – сказала вона. – Що він там накоїв?
– Міліція? – перепитав Віктор. – Вони хіба у формі були?
– Так, тільки форма не міліцейська, а «Беркута». Він саме до парадного входив, а вони його з двох боків і відразу обличчям на асфальт, як по телевізору показують.
– А ви все бачили?
– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсі живу і саме навпроти. А вони за годину до того приїхали на двох машинах. Зрозуміло було, що щось цікаве буде…
Віктор кивнув.
Вечір минув з іміджмейкерами в спільному обговоренні проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все відразу сподобалося, але Жора лив кулі й зволікав, наполягаючи на зрозумілішій концепції. Було помітно, що то або його професійний іміджмейкерський гонор зачепили тим, що ідею запропонувала людина не з його команди, або щось інше дратувало. Але Сергій Павлович був твердий, як кремінь, і, зрозумівши, що далі пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер він узявся доводити комп’ютернику Славкові, що в нього піде набагато більше часу на макетування й роздрук, ніж той гадає. І шеф, і Віктор відчули нечисту гру Жори, але поділилися вони один з одним своїми міркуваннями близько півночі, коли Жора з близнюками поїхав на викликаному таксі до нічного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свій і без того слабкий зір.
– До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на моніторі комп’ютера.
– Постараюся, – промовив у відповідь Славко, але в голосі його не було радості.
Шеф дістав із кишені стодоларову купюру, поклав на клавіатуру.
– А якщо годинки до четвертої-п’ятої? – знову спитав. – Аби до світанку було по всьому.
Славко підвів голову, і в його очах, схованих за лінзами окулярів, відчиталася миттєва збільшена оптикою відданість. Він охайно взяв купюру, сховав до бічної кишені піджака.
– Можна ще швидше, – сказав він.
Шеф кинув погляд на Віктора.
– От бачиш! Долар – двигун поступу, якщо його вчасно і правильно інвестувати в точні технології! Ходімо вниз, поганяємо кулі!
Павлусь, що тінню ходив за ними на відстані не більше трьох метрів, побудував пірамідку і знову відійшов на ввічливу відстань. Згори долинув телефонний дзвоник, і Сергій Павлович кивком голови відправив Павлуся до апарату.
Читать дальше