Андрій Курков - Закон равлика

– Треба підказати, – думав Віктор, жуючи бутерброд. – Пресу він і сам купить, а якусь акцію перед виборами провести – тільки плюс!

Думки про благодійну акцію завели Віктора аж на Татарку, до кав’ярні «Афган», де збираються молоді інваліди, хоча за віком вони й молодші за «афганських» ветеранів. Однак він і бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса свої ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молоді інваліди – це і страшно, і шляхетно, і на публіку подіє!

Шеф повернувся близько п’ятої. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився він без особливої напруги. Не позіхав, спину тримав по-офіцерському рівно. Насамперед розповів, що «іміджмейкерів» «замкнув» на якомусь складі неліквідів, і вони вже дещо про себе розповіли. Близнюки і Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем із Курська. Вирішили заробити на виборах. Серед їхніх речей виявився і пістолет із глушником, трішки кокаїну й мобільник з умонтованим жучком.

– Що з ними буде? – запитав Віктор.

– Комп’ютерника я відпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’їздимо, вони зараз твір пишуть на тему «За що я люблю батьківщину», – шеф посміхнувся.

Вікторові настрій Сергія Павловича здався нормальним, і він виклав свою ідею.

– А скільки там інвалідів і почім ці протези? – жваво поцікавився шеф.

– Давайте я з’їжджу й довідаюся, скільки там хлопців, а про вартість протезів нехай Павлусь чи хтось інший запитає.

Шеф кивнув. Слово «добродійність» подіяло на нього сприятливо, і він, попросивши Павлуся розбудити його за дві години, рушив відпочити.

Увечері мрячило. Доїхавши до Хрещатика, Віктор розміняв доларову сотку і відразу купив у ЦУМі дешеву китайську парасольку. Радісна метушня центрального універмагу відвернула думки Віктора, і він раптом утратив бажання їхати до Олекси в «Афган». Захотілося знайти Світлинку і знову опинитися в нічному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Віктор, відчувши всім своїм тілом тугу за радощами життя. Але реальність, чи, власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.

У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.

– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.

Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.

– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…

У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.

– Кави хочеш? – запитав Олекса.

– Давай!

– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.

Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.

Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.

Хвилини за три вони продовжили розмову.

Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.

Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.

– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?

– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…

– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.

– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.

– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…

І він виїхав до зали.

«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?