Андрій Курков - Закон равлика

Відсунули столик від стінки на півметра, щоб за ним легко було розташуватися втрьох. Кава вже був розлита. Сергій Павлович вмикнув штекер у розетку, потім дістав із кишені халата аудіокасету.

– Слухайте уважно! – сказав він і натиснув на «Play».

«…негатив потрібний, ти зрозумів? Чистий негатив…

– У нього ж навіть комп’ютера нема вдома… домашні віддані, як собаки… де копати?

– Віддані собаки просто коштують дорожче за невідданих… вибери когось і візьми із собою сюди, у сауну… разом поговоримо… Чи розпочни розмову типу: треба знати, який негатив на хазяїна можуть використовувати конкуренти… Як там у Леніна – треба знати зброю ворога, щоб із ним успішно боротися… ти зрозумів? Я тобі ще два дні даю, потім – сам розумієш…

– Та я…

– Жора. А якщо цього, котрий ніколи не розчісується… він же типовий лох!»

У цю мить Павлусь і Сергій Павлович подивилися одночасно на Віктора, а він інстинктивно торкнувся свого волосся, пригладив його.

– Треба буде тобі гребінець подарувати, – сказав шеф.

«…ні хера – кебета в нього є… Просто пришелепкуватий…»

– Гарний лексикон у московських іміджмейкерів, – шеф зітхнув, подивився на Віктора, зупинив касету і ковтнув кави.

– От сучари! – «підспівав» шефу охоронець.

– Павлусю, – з награним докором вимовив Сергій Павлович, – ти ж майбутній помічник депутата, вчися говорити культурно!

– Я хотів сказати «сволоти», – пояснив Павлусь.

– Так і говори! Бо потім за твоїм лексиконом і про мене судитимуть! Ге ж, Вітю? – Сергій Павлович перевів погляд на Віктора.

Віктор кивнув.

– Ця «інтелектуальна власність» коштувала мені штуку баксів, – шеф кивнув на магнітолу. – Але вона, звичайно, того коштує. Принаймні ми заощадимо тепер штук п’ятдесят на іміджмейкерах… Павлусю, подзвони Тольчику, нехай під’їде зі своїми хлопцями. Організуй зустріч іміджмейкерів, щоб вони ні хвилини після свого нічного клубу не спали. Відвезете їх на склад неліквідів і підготуєте до щирої розмови на годинку десяту ранку, а ми з Віктором подивимося, як там із наочною агітацією… Так! І речі їхні крізь сито просій… І ще, пошукай надійного комп’ютерника на завтрашній вечір. Усе!

Останні два ковтки кави шеф допив душком і рішуче підвівся.

Павлусь умився холодною водою просто на кухні, витерся тонким кухонним рушником. За пару хвилин джип виїхав і знову запала тиша.

Спав Віктор довго, бо й ліг лише проти восьмої ранку. Спочатку сон був важким, навіть голова ніби боліла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, дніпровський лід і ополонка зі слідами голих людських ступнів по краях. І сам він собі наснився, один, самотній, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканні й виглядав чомусь не тільки повернення з дніпровських підлідних вод пінгвіна Мишка, але й на Сергійка чекав, і теж звідти. Немов удвох вони з пінгвіном шубовснули в темно-синє місиво крижинок і важкої зимової води. Але ніхто не з’являвся в ополонці, і рибалок, як на те, навкруг не було. Тільки темні крапки перекритих новою кригою ополонок.

Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обіцяв подзвонити Соні й Ніні та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обіду.

У кухні теж нікого не було. Може, під впливом сну, але Віктор передусім відкрив морозильник і уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднілим пінгвіном. Простояв так із півхвилини. Потім захлопнув дверцята. Дістав із холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотілося.

Вийшов до вітальні й відразу побачив на столі новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:

На обличчі у Віктора з’явилася посмішка. Настрій підбадьорився – він радів побаченому, адже матеріалізувалася його ідея, і виявилося, що ідея в нього виникла чудова.

«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Віктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.

Поки обідав, до голови лізли різні передвиборчі думки – побачений результат власної творчості дав новий імпульс. Пригадав із минулого різні види передвиборчої пропаганди. Сплив у пам’яті фонд дружини президента, що допомагав дітям. І відразу виникла в голові нова ідея, може, і не особливо оригінальна, але ж виборці й не люблять нічого оригінального. Вони хочуть пізнавані речі, і слово «добродійність» для них усе ще залишається ніби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом діяльності. При слові «добродійність» кожний, напевно, думає: «А може, й мені перепаде дармовизна за мою бідність чи жадібність?»