Андрій Курков - Закон равлика

– А цей Микола?

– Миколка твій виявився Семком. Цікавий тип, він у мене в гостях. Тільки не тут, а на іншій квартирі. До нього зараз вживають виховних заходів. Ти, до речі, коли додому заїдеш, переглянь усе уважно, бо він різне міг залишити… Він кур’єрував між Одесою й Києвом. Спочатку важкі наркотики возив, а потім на пластикову вибухівку перейшов. На неї зараз попит разів у п’ять піднявся – вибори!

– Коли я можу додому з’їздити? – запитав Віктор.

Сергій Павлович подивився на годинник.

– За дві години тебе Павлусь туди відвезе й потім привезе назад…

Помітивши питальний погляд Віктора, Сергій Павлович усміхнувся по-батьківському.

– Ти не ображайся – він тебе не вартуватиме, а охоронятиме. Збагнув відмінність? Твій мозок мені зараз потрібен у робочому стані, а не розкиданий по асфальту…

За вікнами джипу пронеслася вулиця Червоноармійська. На площі Толстого довелося простояти кілька хвилин у тисняві. Потім знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – і з’їздить джип «Мерседес» із дороги, повертає спочатку праворуч, потім ліворуч.

Праворуч проїздить повз одноповерховий смітник, за яким на пустирищі самотньою і жалюгідною копією вежі Ейфеля стоїть голубник, біля якого менше року тому по снігу вони із Сонею та Сергієм прогулювали пінгвіна Мишка. Поруч десь бігали бездомні й незлобиві собаки.

Дивний острах перейняв Віктора, і здалося йому, що його в особливому скафандрі, у якомусь броньованому підводному човні опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне він невидимий шланг, що йде нагору, у реальність, і відразу витягнуть його, знімуть скафандр і дадуть відсапнути, щоб подумав він і вирішив остаточно, чи хоче він дійсно спускатися в минуле.

Машина зупинилася біля парадного Віктора, і він подивився уважно Павлусеві в обличчя – просто зрозумів, що Павлусь уже приїздив сюди й адресу знає.

– Я біля трансформаторної будки чекатиму, – сказав Павлусь.

Віктор мовчки видістався із джипу.

Перед своїми дверима не знав, на яку ступити. У руці тримав два ключі, але погляд прикипів до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково двері відкриють. Соня чи Ніна. Але тоді він зробить із себе гостя. Його впустили, йому відчинили. Але ж він господар. Просто його, Віктора, довго не було.

Нарешті наважився й відчинив ключами замки, але перед тим, як відкрити двері, усе-таки подзвонив. Потім зайшов до коридору. Відразу побачив там, на підлозі, блюдко з молоком. Це для дряпучої кішки.

Рипнули двері до кімнати, й з прорізу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик із вишитим букетом троянд. Зміряла Віктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчі.

– Привіт! – мовив Віктор неголосно.

– Привіт! – відповіла Соня.

– Ти одна?

Вона заперечно хитнула головою.

Віктор зітхнув. Роззувся. Зайшов до кімнати й відразу застиг на місці. Кімната його не приймала, вона була зовсім чужою: рожеві шпалери, зелені гобеленові накидки на фотелях і канапі, на столі – рожева скатертина з мереживною торочкою.

Віктор розгледівся уважніше в пошуках знайомих речей. Підійшов до столу. Зірвав скатертину, і поліроване дерево стільниці немов усміхнулося йому.

– Тобі що, ремонт не подобається? – запитала Соня, що стояла у дверях.

– Не подобається, – визнав Віктор.

Соня відкрила двері до спальні й гукнула туди:

– Ніно, а дядькові Віктору ремонт не подобається!

Віктор зайшов у спальню й побачив Ніну. Вона сиділа на подвійному ліжку, якого теж раніше не було. Сиділа в домашньому махровому халаті. Сиділа і дивилася на підлогу заплаканими очима.

– Ну, здрастуй, – видихнув Віктор, відчуваючи в грудях дивне хвилювання.

Ніна підвела на нього погляд. Кивнула у відповідь, прикусивши губу.

– Ну чого ви як дві кішки? – проговорила раптом Соня.

– Сонечко, вийди! – попросив Віктор. – Знайди кішку й пограйся з нею.

– А вона на вулицю пішла!

– Тоді просто вийди!

Соня вийшла до вітальні, але двері лише притулила. Віктор закрив двері. І тепер стояв і мовчки дивився на мовчазну Ніну.

– Ну, як справи? – нарешті порушив він тишу.

– Як справи? – перепитала вона зі слізьми в голосі. – Як справи? Усе, що я нажила, усе моє щастя отак за півгодини зруйнувати… втоптати в бруд…

– Яке щастя? – щиро здивувався Віктор. – За які півгодини?

– Не прикидайся! Це ж ти все організував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вірила!

Віктор раптом звернув увагу на те, що Ніна погладшала, і пасок, яким був підперезаний махровий халат, лише підкреслював це. Сперечатися чи говорити з нею більше бажання не було. Погляд Віктора став похмурий і холодний. Ніна це відразу помітила і змовкла.