Андрій Курков - Закон равлика

– Але ти б їм цілком довіряв?

– Ні, – рішуче вихопилося у Віктора.

– Оце цікаво! – Сергій Павлович випростався, простежив за парою кістяних куль, що вкотилися вервечкою в дальшу лузу, знову подивився в очі Вікторові. – А ти тут маєш рацію. Не можна довіряти тим, кому багато платиш! А особливо тим, хто так любить розкіш… Вони сьогодні попросили організувати для них найкращу в місті сауну. Стрес зняти. Ти, коли з ними розмовляв, помітив, що в них стрес?

– Ні.

– І я не помітив. Але сауну організував… Ти сауну любиш?

– Не знаю… Усього зо два рази був.

– Але тобі сподобалося?

– Ніби так…

– Павлусю! – гукнув у бік сходів хазяїн. – Сауну ввімкни!

Потім повернувся до Віктора.

– У нас тут теж сауна є. Тільки скромна, електрична…

Години за півтори вони з хазяїном уже сиділи в маленькій затишній кабінці сауни, що знаходилася тут же в підвалі – між більярдною та підземним гаражем. Сиділи голі на постелених рушниках. Пітнішали. Сергій Павлович вилив на купку складених за дерев’яною огорожною розпечених кругляків кухоль води з домішкою запашної лаванди.

Відразу сухе гаряче повітря виповнилося приємним шовковим присмаком, що осів на язиці.

– У кожній дії є нерозкритий до кінця потенціал задоволення, – повільно і розслаблено говорив Сергій Павлович. – У сексі, у прийнятті душу, у грі в більярд. У сауні він невичерпний… А всі дії людини після сауни – це клондайк задоволень!..

О другій ночі Сергій Павлович, знов одягнений у випрасувані штани й білу сорочку з метеликом, поїхав на свій клондайк задоволень – на побачення. Він так просто і сказав Вікторові: «Повернуся вранці в стані вичавленого лимона!» Павлусь сів за кермо джипу «Мерседес», і Віктор залишився в будинку сам. Чи, принаймні, так йому здавалося. Нічна тиша, однак, не навіювала сон. Після сауни Віктор відчував бадьорість.

Піднявся на свою мансарду. Увімкнув світло. Приліг. Згадав про Антарктиду, про Брониковського, про пінгвіна Мишка. Подумав про те, що кілька годин тому настав той день, коли хазяїн пообіцяв передати йому ключі від його квартири, вже очищеної від «чужих», тобто від Ніни та її хлопця. Задумався про Ніну. Пошукав у своїй душі сумнів, жаль до неї. Все-таки вона небога загиблого Сергійка. Але ні жалю, ні сумнівів Віктор не відшукав. Більше його обходило, як бути з Сонею. Але й тут хвилювався він недовго. Просто згадав обіцянку Сергія Павловича «щось придумати» й відразу заспокоївся. У тім, що хазяїн не пускає слова на вітер, Віктор уже переконався. А отже – можна спокійно жити під цим дахом і виконувати нескладну й не вельми конкретну роботу, доки не настане природне завершення неписаного «контракту», згідно з яким Віктор тимчасово обміняв волю й дорогу на будиночок і перетворився на законослухняного равлика, або, якщо точніше, на равлика, що підкоряється Закону равлика.

Перед сном Віктор дістав листа банкіра Брониковського. Досі прочитати його заважало якесь невиразне розуміння порядності й моралі. Але тепер, через зупинку на шляху, він навіть зміг пояснити свою цікавість. І цілком прийнятно: захотів перевірити, чи нема в листі чогось термінового, яких-небудь швидкопсувних прохань, виконати які треба до певної дати.

«Мариню, люба!

Вибач тисячу разів. Я дуже далеко і, схоже, тут і залишуся. Хлопець, що передасть тобі листа, про все розповість. А поки в мене до тебе кілька останніх прохань. Наразі справді останніх. Відшукай Федька Сєдих і скажи йому, що в його неприємностях я не винний. Мене підставив Литовченко. Нащо мені з чужими гріхами на той світ? Мамі моїй скажи просто, що я переховуюся за кордоном і переховуватимуся довго. Братові можеш сказати правду. А правда сумна: коли ви відберете листа, мене вже не буде… Якось мене дістали й тут. Через кухаря. По ночах – страшні болі, до ранку – погамовуються. Могли б ці сволоти взяти щось миттєво діюче! Ні, захотіли, щоб я карався… Вибач, що знову про себе…

Грошей вам має вистачити надовго. Хлопець передасть вам кредитку. І скаже пін-код. Оце й по всьому. Обіймаю. А на похорон мій прийдуть тисячі королівських пінгвінів… Жартую. Востаннє.

Цілую тебе міцно.

Дочитавши листа, Віктор важко зітхнув. Лежав на канапі горілиць. Згадував Антарктиду, Брониковського, юрми пінгвінів, серед яких для повного і масового пінгвінячого щастя бракувало тільки «блудного сина» Мишка. «Хоча б уже швидше ці вибори, – подумав Віктор. – Швидше б на волю, в дорогу, на пошуки пінгвіна!» І, звичайно, теж дуже важлива справа – лист. Навіть якось до речі, хоча збіг цей веселим не назвеш: і одержувач листа мешкає в Москві, і пінгвін Мишко там же виявився!