Андрій Курков - Закон равлика

– Піду Жору розбуркаю, – Віктор підвівся з-за столу, але погляд Павлуся, що вмить став твердим і колючим, посадив його на місце.

– Потім розбуркаєш, спочатку свою голову в щимки поклади!

– Ну не домальовувати ж йому шрам на кожному плакаті! – Віктор зрушив плечима.

– Послухай, – Павлусь пом’якшив погляд і інтонацію. – Мені платять за м’язи і відданість, а тобі – за голову! Попрацюй нею!

Наразі Віктор зітхнув. Замислився. Опустив погляд на стіл, де тепер лежав передвиборчий плакат без шраму й фото зі шрамом. Під ними лежав коричневий конверт з іншими фотографіями конкурента. Віктор витяг його, переглянув знімки. Зупинив погляд на одному, де був зображений правильний «документальний» анфас. Тут і шрам гарно виокремлювався на обличчі, і ніс був кривіший, ніж на інших світлинах. Віктор узяв цей анфас, підніс ближче до очей. Потім знову подивився на плакат – там теж анфас, і теж «документальний». Але, крім шраму й носа, помітив Віктор ще одну важливу відмінність: на плакатному «очищеному» обличчі сяяла американська самовпевнена посмішка, а на «архівному» знімку вираз обличчя було похмурий і губи щільно стиснуті, через що увесь вираз обличчя здавався «зацькованим», немов у загнаного вовка. Ця відмінність здавалася зараз Вікторові важливішою, ніж присутність чи відсутність шраму.

– Зроби-но мені каву! – надто розкуто попросив він Павлуся, і той збагнув, що Віктор на півдорозі до розв’язання проблеми. Охоронець мерщій підвівся, пішов до плитки.

Віктор звернув свої думки й погляд на два анфаси. Згадалася телереклама прального порошку «Тайд». Дві сорочки – одна цілком відіпрана, а на іншій залишилася бура пляма. «Чистота – чисто «Тайд»! Павлусь озирнувся, він немов відчув енергію думки Віктора, що мала зняти напругу й у шефа, і в них самих.

А Віктор уже захопився побудованим в уяві рекламним роликом, де – замість двох однакових, але по-різному чистих сорочок – були зображені два однакових, але по різному «чистих» обличчя кандидата в депутати парламенту. Ролик уже крутився в його уяві, хоча він чудово розумів, що вирішити цю проблему за допомогою телебачення ніхто не дозволить. Не той рівень його кандидата. Але ж інформація може передаватися тисячами різних способів, аж до грубих написів на паркані!

– Ну що? – з надією запитав Павлусь, наливаючи каву з джезви.

– Гаразд! І без усяких іміджмейкерів!

– Бачиш, як добре давати людям поспати! – усміхнувся охоронець. – Ну-бо, розповідай!

– Треба додрукувати його плакати, – Віктор посміхнувся, уп’явшись у блакитні очі охоронця.

Павлусь прищулився.

– Тільки в розширеному варіанті, – додав Віктор. – Точніше, це буде один великий плакат, що буде доклеюватися до його плакатів…

Павлусь усім своїм виглядом показував, що не розуміє, але дуже хоче зрозуміти думки Віктора. І тоді Віктор узяв «документальний» анфас зі шрамом, носом і без посмішки, покрутив його в руці, як виграшний квиток лотереї «Забава». Пояснив, що його треба збільшити до розміру передвиборчого плаката, щоб виглядали вони так, ніби видрукувані одночасно. А потім згори дати рекламу якоїсь косметичної фірми…

Павлусь усміхнувся, але усмішка була «неповна». Видко, до кінця він усе-таки ідею Віктора не розчовпав. Хоча щось підказало Павлусеві, що цей хлопець дійсно не дурень і шеф ось-ось злагіднішає.

Шеф «в’їжджав» в ідею Віктора поволі, але коли «в’їхав» – у його очах спалахнув піонерський запал.

– Косметична фірма? – замислився він уголос. – Косметика – це гарний бізнес, а якщо це бізнес, то комусь він дає гарні грошенята і якась частина з них піде на вибори! Павлусю! – він звернувся до охоронця, що стояв тепер біля кухонних дверей і спостерігав, як шеф помалу повертається до нормального настрою. – Павлусю, подзвони Потаповичу, нехай довідається, яка косметика ділиться з нашим «приятелем» грішми!

Павлусь вийшов. Шеф звернув погляд на Віктора.

– Молодець! – сказав він. – Бригада ще спить?

Віктор кивнув.

– Так, до речі, – Сергій Павлович дістав із кишені піджака ключ, простягнув його Вікторові. – Це від нового замка, від старого ж у тебе є?

Віктор мовчки уп’явся зором на ключ.

– Це від твоєї квартири, – пояснив шеф.

– А хто в ній зараз? – боязко спитав Віктор.

– Хто-хто… Твоя Соня зі своєю нянькою… Нянька на зарплаті і ні на що не претендує…

– Нянька та, що була? – обережно поцікавився Віктор.

– Ну та, що ти наймав, як її там, Ніна чи що…