Андрій Курков - Закон равлика

Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.

– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!

– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На, візьми мою візитівку, в мене телефон помінявся. Там і мобільник зазначений. Подзвониш, тоді треба буде зустрітися, – аби він приїхав і щоб хазяїн був… Вибори ж зовсім незабаром… Коньячку хильнеш?

Останнє питання пролунало несподівано і якось навіть занадто приязно. І Віктор згодився. Олекса налив і йому, і собі.

– Знаєш, – сказав він, піднімаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моєму житті! Тобі не зрозуміти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…

– І гірше за майбутнє, – додав Віктор.

– Ну, цього ніхто не знає, – Олекса мотнув головою і випив коньяк душком.

Віктор пив коньяк поволі. Коньяк виявився несподівано шляхетним на смак.

– Це що? – запитав Віктор, поглядом показуючи на чарку.

Олекса дістав із полиці під кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив її в руках.

– «Мартель», – прочитав він спокійним голосом. – «Гуманітарка» від давніх друзів… Якось я так його начмелився, що потім усю ніч уві сні ходив… А вранці ноги боліли, ніби вони на місці… Гаразд, допивай і йди, бо наші не дуже люблять, коли тут неінваліди затримуються…

Віктор кивнув, потис Олексі на прощання руку і, не озираючись по боках, не розглядаючи відвідувачів, вийшов із кав’ярні.

Наступна ніч довела, що біляпередвиборча робота триває цілодобово або лишень у нічну зміну. Щойно Віктор повернувся з Татарки з відчуттям виконаного на «відмінно» завдання й у передчутті похвали, його відразу посадили в джипі, і от уже вони втрьох із Павлусем і Сергієм Павловичем мчать вечірнім Києвом, і ніхто його про результати поїздки не розпитує. Сергій Павлович мовчки сидить поруч із Павлусем на передньому сидінні. Видно, вони на нього чекали, але ж він цього не знав! І не пояснили нічого: куди, навіщо?

– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусеві шеф.

Джип різко загальмував. Сергій Павлович повернувся.

– Ходімо подивимося! – кинув він Вікторові, і Віктор відразу вийшов із машини. Розгледівся.

Вони стояли на проспекті Перемоги. Попереду висвітлювалися вуличними ліхтарями монументальні тварини, що охороняли вхід до київського зоопарку. На їхній вигляд у Віктора серце тьохнуло.

– Не туди дивишся! – відволік його голос шефа. – Сюди дивися!

Віктор повернувся й зрозумів, що стоять вони перед довгим потрійним стендом для афіш і просто на них дивляться два різних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергія Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасів: приклеєна реклама косметичної фірми «Ґраціола».

– Ну як? – задоволено подивився на Віктора Сергій Павлович.

– Чудово!

– Тримай! Гарна ідея коштує гарних грошей! – шеф простягнув Вікторові кілька купюр.

Перед тим, як сховати бакси до кишені куртки, Віктор кинув на них швидким оком і зрозумів – тут зо три сотні, якщо не більше. Просто купюри були невеликі.

– Їдьмо! – наказав шеф.

Джип загарливо рвонув із місця і відразу ж став у лівий ряд, змусивши «жигулі», що мчали в ньому, різко загальмувати.

– А куди ми? – спитав Віктор, подавшись уперед, просунувши голову між Павлусем і шефом.

– На склад неліквідів, – відповів Сергій Павлович. – До речі, як там твої інваліди?

– Порядок… Тільки в них є зустрічне прохання…

– Дороге?

– Нівроку, але зі смаком. Вони просять більярд для інвалідів, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…

– Нема проблем, я саме збирався свій на новий міняти… Відвеземо їм, там і ніжки підріжемо…

Питання розв’язалося ще простіше, ніж Віктор сподівався. Більше питань у нього до шефа не було, і решту дороги в джипі грало радіо «Шансон», включене Павлусем.

«Склад неліквідів» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовні нагадував склад. Принаймні високим залізним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту і ще суворішою залізною брамою. Усередині ж поруч з об’ємним сферичним ангаром із дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вікон якого лилося на вулицю затишне жовте світло.

Чолов’яга, що відчинив браму їхньому джипу, був одягнений у військовий камуфляж. Він одразу зачинив браму й пішов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.