Андрій Курков - Закон равлика

– Тут і досі дитсадок? – запитав він і озирнувся на Світлану.

Вона стояла вже в самих трусиках.

– З восьмої ранку до шостої вечора – так, – відповіла вона.

– А із шостої вечора до восьмої ранку?

– Ти чого, Вітьку? – до подиву в голосі домішалося роздратування. – Тебе щось непокоїть?

– Та ні, – Віктор опанував себе, полишив зайві думки й хутко роздягся.

Вони вже лежали на «поперечному» ліжку і Віктор вдихав пах якихось парфумів, коли Світлана нарешті торкнулася його грудей, повернулася на бік і прошепотіла: «Не бійся, це не бордель! До речі, вранці та вдень я тут теж працюю…»

– Ким? – Віктор повернувся до неї і торкнув пальцем її губи.

– Ну, не вихователькою, звичайно, – відповіла вона й поцілувала його пальчик. – Я з дітьми пісні розучую. На піаніно їм мазурки й польки граю, а вони собі танцюють. Просто позаздрити можна!

– Тобі й зарплату тут платять?

– Авжеж, п’ятнадцять баксів на місяць у рідній валюті… Однак батьківщину люблять не за бакси…

– Яку батьківщину? – не втямив Віктор.

Світлана обійняла його, пригорнула до себе.

– Мою батьківщину, оцей садок! Я тут п’ять років свого життя провела, спочатку в яслах, потім – у різних групах. Мене сюди батьки о восьмій ранку скидали, а о шостій вечора забирали.

– Нащо тобі це? – здивувався Віктор. – Ти ж, напевно, і так непогано заробляєш!

– Нехай тобі біс! – розсердилася раптом Світлана. – Ти мені ще ні копійки не заплатив, а вже мої гроші рахуєш! Ну-бо, мерщій до роботи!

Вона зареготала, повернула Віктора так, що він опинився на спині, а сама вмостилася йому на живіт, схилилася, поцілувала в губи.

– Ти базіка, а не полярник! – сказала майже ласкаво.

– Ні. Я просто довго не розтуляв рота!

Порипування ліжкових сіток відлунило від стінок просторої дитячої спальні. Вікторові раптом дуже сподобалася мініатюрність Світлани. Він легко перекочував її через себе на інший бік і там знову горнув до себе, притискався до неї, шукав її очі, її губи. Це тривало довго, поки раптом звідкілясь із темряви не долинув далекий телефонний дзвоник. Разів зо три подзеленчав і замовк. Але Віктор підняв голову й знерухомів, наслухаючи.

– Не бійся, це в директриси телефон… Либонь, хтось помилився… їсти хочеш?

Здивований запитанням, Віктор розслабився, знову ліг, опустив голову на подушку, повернувся обличчям до Світлинки.

– А яке в тебе сьогодні меню?

– Меню тут із тисяча дев’ятсот сімдесят третього року не мінялося. Манна каша з плямою масла і полуничного джему посередині. Жадібні виїдають середину і п’ють компот, а розумні все це розмішують і з’їдають цілу тарілку…

– Нівроку! Було б непогано! – усміхнувся Віктор.

– Чому «було б»? – образилася Світлана. – Ти що, мені не віриш? Ану підводься! Рукомийник у коридорі праворуч, горщики – там же!

Одягшись, вони пішли в інше крило будинку й там, у неосвітленій дитсадковій кухні, Світлана «наосліп» зварила манну кашу. Тільки коли вона відкривала холодильник, щоб узяти молока, на підлогу впало жовте домашнє світло. І блакитнуваті вогники газової конфорки також створювали видимість затишку. Але потім, коли Віктор скорчився в три погибелі біля столу в дитячій їдальні та їв алюмінієвою ложкою справжню манку з полуничним джемом, відчуття затишку більше не було. Навпроти сиділа Світлана, яка, завдяки своїй мініатюрності, почувалася за столиком цілком зручно. І Віктор, усміхнувшись, не втримався від питання:

– Ти навмисне не виросла? Щоб у дитсадку залишитися?

– Авжеж! – весело відповіла вона. – На дітей не ображаються – це раз! Їм багато чого вибачають – це два! І по-третє – їх теж намагаються не кривдити, а навіть навпаки – панькають! Зрозумів?

– Як же мені тебе панькати? – запитав Віктор.

– Ні, це я тебе наразі нанькаю, бо ти якийсь відморожений, тобто полярник. Ось, бачиш, кашею призволяю! А від тебе мені багато не треба – п’ятдесят баксів цілком вистачить!

– Не забагато? – сміючись поцікавився Віктор.

– Старий, у мене система знижок для полярників не передбачена… Але якщо ти будеш наполягати – я що-небудь придумаю!

– Ні, наполягати не буду! Я просто пожартував…

Прокинувся Віктор на тих же ліжечках. Десь на підлозі задзвонили будики. У розплющені очі відразу вдарив сонячний промінь, і Віктор замружився, відвернувся. Нагнувся, перебіг очима підлогу й збагнув, що будики ночували у Світлинки в сумочці. Сама Світлана ще спала, тицьнувшись кирпатеньким носиком у подушку.