Андрій Курков - Закон равлика

– Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?

– Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?

– Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?

– Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…

– Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?

– Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?

– Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.

Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.

– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.

– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?

– Звичайно, заходь! – кивнула вона.

Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, – лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені. А в кишені куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’їздили з Віктором до Антарктиди й назад. Ідучи від баби Тоні, він витяг згорток із жетонами зі спортивної сумки. Витяг і впхнув у кишеню. Усе це відбулося якось автоматично, але зараз, коли він ішов Хрещатиком проти вечора – то впізнаючи його, то не впізнаючи, – присутність у кишені жетонів підкреслювала в його прогулянці елемент гри, елемент газарду. У внутрішній кишені куртки лежала важливіша штукерія – кредитна картка «Visa» від банкіра-полярника Брониковського. «Вісімдесят дев’ять дев’яносто сім», – повторив Віктор пінкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч із карткою в конверті лежав лист банкіра до його дружини. Віктор навіть не поцікавився, чи є в нього діти? Потім довідається. Коли доїде до Москви, знайде її, передасть листа, переповість усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацію. Може, незабаром полетить чергова експедиція на далекий холодний Південь нашого маленького глобусу?

– У миттєву безпрограшну лотерею не бажаєте зіграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.

Віктор спинився. Хлопець років двадцятьох у джинсах, картатій сорочці і піджаку наопаш посміхався і кивав головою вбік. Віктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронників біля розкладеного столика. Зауваживши поворот його голови, вони мерщій взялися до «гри».

– Дякую, я в безпрограшну не граю, – відповів Віктор. – Тим більше, що я й так завжди виграю!

– Це можна виправити, – сказав хлопець.

– Можна, але не треба, – Віктор усміхнувся до хлопця цілком привітно, обійшов його і рушив далі.

Дивно, що ця балачка Віктора підбадьорила. Згадалося, з яким фаталізмом він вигравав тоді в рулетку, яку втомлювали нескінченні виграші. Плужить дурням і новачкам. Новачком його вже не назвеш, а дурнем – ще можна. Але дурень – слово необразливе. Кожна людина – дурна, тільки одні дуріють перегодом і залюбки, а інші – цілком поважно і все життя.

Віктор спустився на Поділ, але тут на нього чекав неприємний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомість тепер виблискував модними вітринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на інший бік Костянтинівської, Віктор спустився до пивниці й зрадів, побачивши, що й тут розливають вино. Склянка молдавського «Каберне» виявилася вельми вчасною. І час зупинився. Поруч пиячили вільні громадяни міста Києва, приходили та щезали червоні плями облич. А Віктор купавсь у винному теплі, ніби відігрівався за весь цей пережитий і не надто міцний антарктичний морозець. І в голові бринів дитячий голос, голос Соні, що розпитує про пінгвіна Мишка й скаржиться на дряпучу кішку.

У пивниці вікон не було. Світили жовті лампочки попід темною стелею і по-чужинецькому зеленів неоновий напис над барною стійкою: «Гайнекен». «Який у біса «гайнекен?» – подумав із посмішкою Віктор. – Це усе своє, рідне, вітчизняне, дешеве». І пиво, і вино, і горілка, що її деякі відвідувачі за старою радянською звичкою намагалися непомітно доливати в келихи з пивом – для зміцнення ефекту. Ефект дійсно був міцний. У кутку пивниці вже спав, хропучи, пожмаканий і водночас інтелігентний на вигляд чоловік. До нього підійшов інший, схилився. Віктор зацікавлено спостерігав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простіше: у сонька на руці був годинник, а той, хто підійшов до нього, просто хотів довідатися час. Він підняв безвладну ліву руку, зсунув рукав піджака з зап’ястка і, вивчивши розташування годинникових стрілок, поклав руку на місце.