Андрій Курков - Закон равлика

– Облишмо ті манівці, – москвич зітхнув. – Я – банкір Станіслав Брониковський. Я тут переховуюсь. Удома мене підставили. Бачиш, я тобі все відразу кажу щиро. А ти що тут робиш?

– Теж переховуюсь, – визнав Віктор, обеззброєний відвертістю банкіра.

– Оце до пуття, – мовив Брониковський.

– Що саме? – здивувався Віктор.

– Нічого. Просто до пуття, що ми – колеги.

Адже ти міг би виявитися людиною, яку спорядили мене вбити…

Віктор подивився на банкіра з жалем і здивуванням.

– Але наразі я знаю, що це не так… Однаково, мене вже і тут дістали…

На кілька хвилин запала павза, і Віктор уже збирався йти з цієї тихої кімнатки санчастини, але банкір, вловивши бажання Віктора, знову поглянув на нього.

– Ти заходь частіше. У мене тут шахи є… Я тобі можу посприяти! – сказав він таємниче.

Віктор пішов, пообіцявши повернутися за кілька годин.

Відтоді й почав учащати до Брониковського – часу мав удосталь. Надворі було зимнувато, хоча набагато тепліше, ніж він очікував. Лишень мінус п’ятнадцять. Натомість у житловому будинку опалення працювало чудово. А в санчастині і поготів. Отож грали вони з Брониковським у шахи й балакали про всяку всячину. Віктор помічав іноді, що своїми питаннями банкір вивчає його, але дива в цьому не було. Просто в Брониковського відверта манія переслідування. І то – в поважній стадії. Сам Віктор ніколи б не повірив, що слідком за ним, за Віктором Золотарьовим, до Антарктиди хтось відправить кілера. Хто він такий, аби по нього когось посилати світ за очі? Натомість банкір – прикметніша особа. Мовою шахів – ферзь. Тим-то, можливо, побоювання Брониковського мали якісь підстави. Та й дивна хвороба прогресувала, а тутешній лікар, хоч і напихав його антибіотиками, але визначити точний діагноз не міг. Спочатку мовив про поїздку до американців на станцію «Пальмер» за триста кілометрів, а тоді облишив цю ідею.

Банкір тим часом скаржився на болі в животі, майже нічого не їв. Схоже, тільки міцна статура давала йому можливість живитися припасеними в тілі соками, як верблюду.

Якось Віктор зауважив, що блідість Брониковського набула нового, синюватого відтінку. Того дня банкір прошепотів Вікторові: «Я знаю, хто мене отруїв!» Та й по тому.

Долаючи біль, грав із Віктором у шахи. Програвав мовчки. А після гри дістав з-під ліжка напівповну пляшку аргентинської горілки, – Віктор уже куштував тут таку і був від цього пійла не в захваті.

– Слухай-но, – почав Брониковський, розливаючи горілку по двох чашках. – У мене до тебе пропозиція і прохання!

Віктор уважно поглянув на хворого банкіра.

– У мене готовий відхід і документи на інше ім’я, їх завтра яхтою привезуть. Там буде один поляк – Войцех. Він має забрати мене із собою звідси, але щойно він мене побачить у такому стані… – Брониковський важко зітхнув. – Тобто, мені вже звідси не вибратися, але якщо хочеш – можеш поїхати замість мене. Тільки-но пообіцяй зробити те, про що я тебе попрошу…

Віктор кивнув. Брониковський пояснив, що хоче передати Вікторові листа дружині й кредитку, з якої Віктор може у дорозі знімати гроші, але потім має теж віддати дружині.

– Але ж у документах твоє фото?

– Войцех умить замінить його на твоє. Він у цій справі спец.

Віктор зо дві хвилини помізкував та кивнув. І відразу побачив на блідому обличчі Брониковського хворобливу усмішку.

Вже десь за місяць Віктор зійшов крутими східцями вагону на платформу Київського вокзалу. У кишенях штанів лежало два паспорти. У правій – польський, у лівій – синій український. Спортивна сумка не дуже тисла на плече: у ній на самому дні бовталася торбинка з жетонами казино, там же лежав записник і пачка польського печива.

Похмуре небо нависло над київським вокзалом, але ні грози, ні дощу не віщувало.

Віктор вийшов на площу і спинився. Бо якби далі рушив «на автопілоті», ноги самі вивели б до автобусної зупинки, а потім – і до під’їзду свого будинку. Але автопілот не працював. Точніше – його відключило саме життя, і тому перші кроки привокзальною площею здалися Вікторові кроками недосвідченого космонавта на Місяці: недоречна непевність та підозрілива м’якість асфальту під ногами – ось-ось провалиться. І як ото інші так спокійно проходять повз, поспішають. У них автопілоти працюють, а у Віктора – ні. Ото ж і воно.

І однаково треба кудись іти чи їхати. У кишені лежать гривні, що «переночували» на Південному полюсі. Якщо за час полярної антарктичної ночі тут не помінялася влада чи не відбувся черговий географічний «зсув» до Росії, то гривнями ще можна заплатити за дрібні радощі життя, як от проїзд в автобусі. Тільки-но – куди їхати спочатку?