Андрій Курков - Закон равлика

Віктор озирнувся і побачив газетний кіоск. Відразу асфальт під ногами ствердів і по цій тверді рушив Віктор до «Союздруку».

Погляд відразу виокремив із трьох десятків по-картярському розкладених на прилавку газет рідні «Столичні вісті».

Відійшовши всього лише на крок від кіоску, Віктор розгорнув газету і простояв так із півгодини, усмоктуючи в себе київські новини.

Життя не змінилося. Принаймні з цього номеру газети випливало, що все у стольному граді Києві йде своїм трибом. Іноземні гості привозять гуманітарну допомогу будинкам-інтернатам, двох депутатів українського парламенту ув’язнюють у Німеччині за банківські махінації, у Херсоні розстрілюють родину бізнесмена, а на Оболоні відкривається розкішний гіпермаркет садового обладнання й реманенту. Лише двійко некрологів на передостанній шпальті засмутили Віктора недорікуватістю й кострубатістю висловлювання невідомого автора, що сховався за колишнім псевдонімом Віктора – «Група товаришів». І у вихідних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.

Миттєвим солодким спогадом промайнув у пам’яті малюнок якогось давнішого похорону: вони з Мишком стоять біля труни чергового видатного небіжчика, а згори світить сонце, звучить скорботна мова когось із рідних і близьких, лише слова пролітають повз, бо вони з Мишком ніби не звідси, вони частина ритуалу, точніше, пінгвін Мишко – частина ритуалу, а він, Віктор, частина пінгвіна Мишка. І тому вони нічого не чують, вони перечікують похорон, перечікують час, перечікують життя, неначе воно майже вічне.

Де Мишко зараз? У Феофанії? Навряд… Найшвидше – відпочиває між похоронами. Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарі, коли назбирається там найбільше «мерседесів». Адже життя не змінилося.

Раптом сонце пробилося променями крізь похмуре небо, і Віктор підняв голову. Настрій неба мінявся. Хмари поступово світлішали.

Сховавши газету до сумки, Віктор притьма зіщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потім воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природі літо. Хоча осінь уже в дорозі.

«І я в дорозі», – подумав Віктор, озирнувшись на вокзал.

Тепер треба було вирішити: куди далі. Він замислився. Кортіло додому й у ванну. Потім, по черзі, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже він перед ним у боргу. Він, Віктор, зайняв його місце в літаку і злітав на його вітчизну. Щоправда, причина цієї заміни була цілком поважна. А борг він Мишкові віддасть, неодмінно віддасть. Він усі борги віддасть. Шкода тільки, що йому, Вікторові, ніхто нічого не винний.

І ось уже місто проїжджає повз автобусне віконце. Полуденне сонце засвічує асфальт і тротуари. Поруч сидить літній дядько в джинсах і білій футболці та вчитується в проспект фірми, що займається еміграцією до Канади. Проспект схожий на тест. Чи радше – на телевікторину. Питання: «Яка у вас освіта?» Три варіанти відповіді: «вища технічна – три бали», «середня технічна – два бали», «вища гуманітарна – один бал». Віктор кинув зизим оком на спід аркуша. «Додайте ваші бали, і, якщо вийшло 15 і більше, без вагань звертайтеся до нас – у вас відмінні шанси стати громадянином країни кленового листя!»

Віктор сам собі кивнув. Потім усе-таки ще раз перебіг очима питання, порахував свої бали. Набралося їх насилу вісім. Країна кленового листя йому не випадала. Він з полегкістю зітхнув. Брак шансів дає набагато більше волі, ніж їхній надлишок.

Від зупинки автобусу до будинку було метрів триста. Треба було пройти повз дитячий садок, школу й скверик.

Вікторові не хотілося поспішати. А біля дитячого садка він узагалі зупинився й задивився на якусь групу, яка бавилась у «паротяг» на чолі з молодою вихователькою. Дво- й трирічні малята поклали руки на плечі тих, хто попереду, й перевальцем тупцяли по невидимій колії навколо пісочниці. Точнісінько, як пінгвіни.

Віктор вдивився в обличчя малюків. Подумав про Соню, згадав Мишка-непінгвіна. Дивно, що пінгвіни живуть довше, ніж непінгвіни… Хоча це й сумнівно. Спочатку треба переконатися, що з пінгвіном Мишком усе гаразд.

Він трохи постояв і поспостерігав за дітьми, а тоді рушив далі легкою ходою. І земля під ногами була достатньо тверда, – аж спинився перед своїм під’їздом. Цієї миті автопілот знову вимкнувся й у свідомості запанувала розгубленість. Віктор задер голову й поглянув на свої вікна. І ніби відтіля опустилася йому на плечі якась вагота. Він зітхнув, зайшов до під’їзду.