Андрій Курков - Закон равлика

Навіть у стумі вечірнього міста на обличчі у Віктора, мабуть, читалося, що в кишені в нього майже вісімсот баксів. Принаймні, Хрещатиком він ішов прямцем, не ухиляючись від зустрічних перехожих, а змушуючи їх обходити себе; доки так він прямував, двічі озивалися до нього моторні дівчиська, одягнені надто легко навіть для ніжної прохолоди літнього вечора. А потім, хвилин за п’ять, біля кав’ярні «Грота» ще одна, третя, із хлоп’ячою стрижкою і зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспішай так, мене не помітиш!» І він зупинився здивовано, завважив її, тендітну, в усьому міні.

– Ну? – сказав він, а вона широко усміхнулася й опустила на носик величезні, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за їхнім темним склом не просто очі, а майже все обличчя. Тільки усмішка лишилася нижче за окуляри.

– У тебе є куди йти? – запитав раптом Віктор, не дочекавшись відповіді на своє неконкретне «ну?» І дійсно, на таке «ну?» і відповідати ніяк.

– Є куди, – кивнуло дівчисько. – Ходім!

– Стривай, – Віктор підняв руку до свого обличчя, торкнувся вказівним нижньої губи і замислено продовжив – А яка програма? І скільки коштує?

– У тебе вистачить, – дівчисько знову підняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…

І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лівої кишені куртки, вихопила зелену сотню, що визирала відтіля, помахала нею перед обличчям Віктора, потім згорнула банкноту навпіл і засунула її назад у ліву кишеню.

– Понтуєш? – запитала вона.

– Ні, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?

– Світлинка, а тебе?

– Вітько…

– Ну що, Вітьку, гайда!

Вони піднялися до кінотеатру «Дружба». Далі Світлинка вела Віктора нагору Лютеранською до Печерська. Віктор ішов позаду на півкроку й то дивився навсібіч, то розглядав дівчину. Вона раз у раз напівоберталася, перевіряючи, чи не загубився він.

– Ти чим узагалі займаєшся? – запитала вона, напівобернувшись у черговий раз. Запитала ліниво, без цікавості.

– Я? – Віктор зітхнув, замислившись. Раптом потрібне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…

– Полярник? – здивувалася Світлана. – Їй-їй? Либонь, сидів?

– Зимував… Чи, власне, літував.

– На крижині?

– Майже. В Антарктиді, в експедиції. Знаєш, в України є там дача, «Фарадей» називається. Я там за захист прав пінгвінів відповідав.

– Дача? В Антарктиді? Кулі ллєш! – засміялося дівча.

– По-перше, я не люблю такі слова, а по-друге – я не брешу! Я дійсно щойно звідти.

Світлана раптом зупинилась, її круглі оченята спалахнули.

– Вже, полярнику, прийшли!

Віктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед відкритими навстіж воротами дитсадка. Вуличні ліхтарі насилу підсвічували пісочниці й гойдалки. У вікнах двоповерхового будинку не світилося. Віктор перевів погляд на Світлану, потім ще раз зизим оком – на дерев’яні навіси біля дитячих майданчиків. У думках зринула підозра, що Світлана збирається «почастувати» його підлітковою романтикою вулиці. А йому цього не хотілося. Відкритий простір – чи то в Антарктиді, чи то в центрі Києва – він не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.

– Ну й що далі? – запитав Віктор і в голосі пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?

– Не бійся, Вітьку, – защебетала Світлинка. – Маю чарівний ключик!

І вона легко рушила до бічних дверей дитсадка. Спритно відімкнула двері і, зазивно махнувши рукою, пірнула в темряву. Віктор увійшов слідом.

Усередині було напрочуд тихо, і ця тиша здалася Вікторові тривожною.

– Не бійся, тут нікого! – чомусь прошепотіла Світлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.

Вони піднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипує під ногами паркет. Потім Світлана відкрила двері й вони зайшли до якогось приміщення. Очам Віктора, що вже звикли до півмороку, відкрилася спальна кімната з двома десятками по-військовому застелених дитячих ліжечок. Збиті «трикутники» подушок стояли рядком і відразу нагадали Вікторові про піонерські табори з радянського дитинства.

– Чого стоїш? – запитала Світлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!

І вона взялася зсувати ліжечка впритул. Її намір був зрозумілий. Якщо зсунути п’ять таких ліжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне ліжко, що й робила зараз Світлана.

Закінчивши, вона повернулася.

– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!

Віктор раптом зніяковів. Знову озирнувся навсібіч, прислухався до тиші, подивився на охайні не зсунуті Світланою ліжечка, що геометрично шикувалися ліворуч.