Андрій Курков - Закон равлика

Униз, назустріч, гайнула сходами знайома сусідська кішка Машка. Віктор на мить розслабився, але, тільки-но піднявся на свій поверх, розслабленість щезла, наче її і не було. Рідні залізні двері, що здаються неприступними. Лише тепер у них врізаний ще один замок, на півметра нижче попереднього. Віктор з острахом подивився на нього. У кишені він стискав ключ від старого замка, але цей новий замок ніби сміявся своєю шпарою над важким латунним ключем, зігрітим теплом долоні.

Віктор відступив на крок і поглянув на постілку під дверима. Нова, гумова, з таким же гумовим рельєфним написом «welcome». Тобто – ласкаво просимо. Постоявши кілька хвилин, Віктор почув, як унизу грюкнули двері, і цей раптовий грюк струснув ним, передав йому імпульс небезпеки, страху. І Віктор завмер, прислухався до чужих кроків. Хтось піднявся на четвертий поверх, брязнула в’язка ключів. Відчинились і зачинилися двері. Знову запала тиша, і Віктор обережно спустився вниз. Визирнув із парадного. Страх ще не минув, але страх цей не був цілком усвідомленим, природним. Це був той, давній страх, з минулого. Просто він зринув із пам’яті й наче обгорнув Віктора. Навпроти через двір, посеред якого на залізобетонних стовпчиках натягнуті мотузи для сушіння білизни, зеленіли свіжофарбовані двері парадного сусіднього будинку. Там, на другому поверсі праворуч, мешкала баба Тоня, мати друга його дитинства Тольчика. Вона все життя торгувала молоком. Там же, у їхньому дворі. Із шостої ранку її гучний голос лунав із прочинених кватирок. «Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!» – вигукувала вона. Тоді цей покрик був рівнозначний слову «Підводься!». Тільки-но «Підводься!» казала мама, а слово «Молоко!» залітало до спальні за годину-півтори раніше і вже готувало його до підйому.

Віктор хутко перейшов двір і піднявся на другий поверх.

– Вітя? – зраділа баба Тоня, відчинивши двері. – Заходь! Заходь! А я гадала, що ти виїхав!..

«Хіба ж вона «баба» Тоня?», – подумав Віктор. Справді, Тоні до бабусі було ще далеко. І вбиралася вона акуратно. Видко, стежить за собою. Молочарки довго зберігають молодість і гладку шкіру. Корисна для здоров’я професія, «їй же, мабуть, уже років шістдесят», – подумав Віктор.

– Їсти хочеш? – запитала баба Тоня. – Я саме бульйон зварила. Купила курку, а вона геть старою виявилася, лише на бульйон і годна…

Віктор кивнув.

Минаючи кухню, кинув оком у вітальню, де на серванті стояв портрет вічномолодого сина Тоні – Тольчика. Багато років тому він зірвався з дерева і розбився на смерть. Тоді навколо цих будинків росло багато старих дерев і на їхніх верхніх гілках вони, тодішні хлопчаки, будували халабуди. Знаходили гарне розгалуження, робили на ньому поміст і дивилися з висоти у двадцять метрів на дрібний світ дорослих будівників комунізму. Власне, вже тоді було зрозуміло, що комунізм люди будували кожний для себе. Було в цьому щось від таємного змагання: хто збудує більше комунізму в себе вдома. У кого в холодильнику надбано більше копченого лосося і «Радянського шампанського». Господи, адже то все було в минулому сторіччі!

Бульйон теж нагадав щось із далекого минулого. Навіть не щось, а просто минуле, добре домашнє дитинство. І тверда куряча ніжка, у якій в’язли зуби, і жовта осуга курячого жиру на плесі бульйонного озера.

– У мене ще холодний рис є, – сказала баба Тоня. – Усипати?

Віктор кивнув, і вона поклала йому в бульйон дві столові ложки вареного рису, що відразу потонув.

– Де ти тепер живеш? – спитала вона.

– Тут і живу, – відповів Віктор.

– Отже, здаєш квартиру? А я гадала – продав!..

Віктор замислився.

– Ні, там небога мого друга з дитиною мешкає…

– Авжеж, у неї такий симпатичний чоловік… високий… міліціонер, здається, чи військовий…

– Чоловік? Міліціонер? – здивувався Віктор. – Про чоловіка я нічого не знаю. – І він кинув через кухонне вікно трохи стривожений погляд на вікна своєї квартири в будинку навпроти.

– Від вас подзвонити можна? – запитав Віктор.

– Оно там телефон на холодильнику…

Віктор підвівся, набрав свій номер.

– Алло! – почувся в рурці лункий голос Соні.

– Соню? – Віктор усміхнувся в рурку.

– Дядько Миколо? – спитала Соня.

– Ні, дядько Вітя.

Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.

– Дядьку Вітю?! А ти де?

– Я в Києві. А ти?

– А я вдома… А Мишко з тобою?

– Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…

– Загубився?

– Атож, загубився, але я його знайду!

– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!