Ю Несбьо - Таргани

Він замовк.

Харрі зберігав мовчання, вичікуючи, коли той продовжить свою розповідь.

— Справа в тому, що я не можу бути замкненим, — проговорив Єнс. — І ніколи не міг. Мій батько звичайно…

Він важко глитнув і стис праву руку в кулак. Харрі побачив, як побіліли кісточки пальців. Єнс продовжував майже пошепки:

— Якщо до мене прийдуть із письмовим визнанням і накажуть підписати його в обмін на свободу, я плюну на все й підпишу що завгодно.

Харрі підвівся зі стільця.

— Все-таки спробуй згадати, хто тебе бачив. Тепер, коли ми розібралися з відеозаписами, ти можеш подумати як слід.

І він повернувся до дверей.

— Харрі!

Харрі ніколи не міг зрозуміти, що робить людей балакучішими, тільки-но повертаєшся до них спиною.

— Я слухаю.

— Чому ти вирішив, що я невинний, коли всі інші вважають навпаки?

Харрі відповів, не повертаючись:

— Насамперед тому, що в нас немає доказів провини, усього лише хитке алібі й слабкий мотив.

— А ще?

Харрі посміхнувся й повернув до нього голову:

— Тому що я відразу зрозумів, що ти шматок лайна, тільки-но тебе побачив.

— Що?

— Я дуже погано розбираюся в людях. На все добре.

Б’ярне Мьоллер відкрив одне око й подивився на будильник, що стояв на нічному столику, болісно думаючи, хто ж це дзвонить людям о шостій годині ранку.

— Знаю-знаю, котра година, — вимовив у слухавці голос Харрі, перш ніж Мьоллер встиг щось сказати. — Слухай, перевір мені одного хлопця. Так, нічого конкретного, просто відчуваю.

— Просто відчуваєш? — Голос Мьоллера нагадував звук, видаваний шматком картону, що потрапив у спиці велосипедного колеса.

— Еге, є таке діло. Гадаю, ми вийшли на норвежця, тому коло пошуків звужується.

Мьоллер відкашлявся, прочищаючи горло.

— Чому саме норвежець?

— Зараз поясню. На піджаку Мольнеса були виявлені сліди оленячого жиру, імовірно з ножа. Удар був нанесений під таким кутом, що стає ясно: убивця досить високий на зріст. А тобі відомо, що тайці переважно люди низенькі.

— Добре, але невже ти не міг почекати кілька годин, Холе?

— Звичайно, міг, — відповів Харрі.

Виникла пауза.

— Так чому ж ти дзвониш так рано?

— Тому що п’ять слідчих й один начальник поліції сидять тут і чекають, коли ти нарешті прочухаєшся, шефе.

Мьоллер передзвонив за дві години.

— З якої причини ти вирішив, що ми маємо перевірити саме цього хлопця, Холе?

— Я подумав, що людина, котра змастила ніж оленячим жиром, напевно бувала у Північній Норвегії. Потім я згадав деяких своїх приятелів, які проходили військову службу у Фінмарку й привезли собі відтіля саамські ножі. Івар Льокен довго був військовим і служив у Вардьо. До того ж я думаю, що він добре знає, що робити з таким ножем.

— Може, і твоя правда, — вимовив у відповідь Мьоллер. — Що тобі ще відомо про нього?

— Зовсім небагато. Тоньє Віг уважає, що він просто досиджує тут до пенсії.

— У базі даних на нього нічого немає, — сказав Мьоллер і раптом замовк.

— Що?

— І все-таки одна зачіпка є.

— Яка саме?

— У розвідувачі спливло його ім’я, але файл я відкрити не зміг. А годиною пізніше мені подзвонили з Генштабу в Хюсе6ю й поцікавилися, з якою метою я намагаюся відкрити цей файл.

— Ого!

— Мені наказали надати письмовий запит, якщо я хочу одержати відомості про Івара Льокена.

— Забудь про це.

— Уже забув, Харрі. Хай там як, ми цього робити не будемо.

— Ти розмовляв із Хаммерволлом із відділу статевих злочинів?

— Так.

— Що він сказав?

— Що ніякої бази з норвежців-педофілів у Таїланді, зрозуміло, немає.

— Так я й думав. Чортова Інформаційна інспекція!

— Вона тут ні до чого.

— Та невже?

— Кілька років тому ми підготували огляд стану справ, але єдине, що ми можемо, — це стежити за ситуацією. Тому що таких норвежців забагато.

Коли Харрі подзвонив Тоньє Віг і попросив про термінову зустріч, вона наполягла на тому, щоб вони зустрілися за чаєм у Письменницькій вітальні, що в готелі «Орієнтал».

— Усі туди ходять, — сказала вона.

Харрі зрозумів, що під «усіма» вона має на увазі білих людей, заможних і гарно вдягнених.

— Ласкаво просимо до кращого готелю світу, Харрі, — проспівала Тоньє, сидячи в кріслі у вестибюлі.

На ній була синя бавовняна сукня, у руках вона тримала солом’яний капелюшок, і весь її вигляд, так само як і вигляд інших людей у вестибюлі готелю, нагадував про старі добрі колоніальні часи.

Харрі й Тоньє Віг увійшли до Письменницької вітальні, замовили чай і церемонно навзаєм уклонилися іншим білим, які, схоже, вважали, що колір шкіри — це нагода привітатися. Харрі нервово побрязкував порцеляновою чашкою у блюдці.