— Паління опіуму — це справа дуже особиста, — пояснив Майсан із виразним американським акцентом. Харрі подумав, чи не перебір це для співробітника нарковідділу — ще й акцент на додачу до футболки «Doors». Майсан зупинився біля відкритих металевих воріт, що слугували за вхід, загасив недопалок, ум'явши його в асфальт правим підбором, і рушив усередину.
Увійшовши зі спеки в темне приміщення, Харрі спершу нічого не побачив, однак відразу розчув тихе бурмотання й пішов за двома спинами, які зникли в якійсь кімнаті.
— Чорт! — Харрі зачепився за двері й, почувши знайомий сміх, обернувся. У темряві біля стіни він начебто помітив величезну тушу, але вирішив, що помилився. І поспішив уперед, за двома темними спинами, щоб не відстати. Ті двоє вже спустилися вниз сходами, і Харрі рвонув слідом за ними. З рук у руки перекочувало кілька грошових купюр, і двері прочинили, рівно настільки, щоб вони могли протиснутися всередину.
У приміщенні пахло землею, сечею, димом і солодкуватим опіумом.
Харрі уявляв собі опіумну курильню за фільмом Серджо Леоні, де Роберта Де Ніро зустрічають жінки в шовкових саронгах і де він лежить на м’яких перинах із величезними подушками, а приглушене золотаве світло надає всьому майже сакрального відтінку. Саме таким він і запам’ятав це кубельце.
Тут же, за винятком приглушеного світла, мало що нагадувало про Голлівуд. Від пилу, що висів у повітрі, було важко дихати, уздовж стін стояло кілька двоярусних ліжок, але в основному люди лежали на килимках і бамбукових циновках, прямо на втоптаній земляній підлозі.
Навкруги панувала темрява, чулося тільки неголосне кахикання й харчання, і Харрі спершу навіть подумав, що тут уміститься хіба що жменька клієнтів, але незабаром очі звикли до сутінку, і він нарешті роздивився велике приміщення, де були сотні людей, майже всі — чоловіки. Якщо не брати до уваги кашлю, тут стояла дивна тиша. Більшість, здавалося, спали, дехто часом ворушився. Харрі помітив старого, котрий тримався за мундштук обома руками, так жадібно всмоктуючи в себе дим, що зморшкувата шкіра раз у раз натягувалася в нього на вилицях.
Це божевілля було добре організоване, люди лежали рядами, щоб залишалося місце для проходу між ними, майже як на цвинтарі. Харрі просувався за Майсаном уздовж цих рядів, розглядаючи обличчя й намагаючись дихати якомога менше.
— Не знайшов свого? — прошепотів йому агент.
Харрі похитав головою:
— Ні, тут занадто темно.
Майсан посміхнувся:
— Тут пробували повісити кілька люмінесцентних ламп, щоб упоратися зі злодійством. Але багато хто тут і самі злодюги.
Майсан зник у глибині приміщення. Через якийсь час він знову виринув із сутінку й указав рукою на вихід.
— Я довідався, що твій негр ходить ще й в «Юпа-хаус», трохи далі по цій же вулиці. Звичайно туди беруть свій власний опіум для паління. Власник закладу їх не чіпає.
Саме в той момент, коли очі Харрі нарешті звикли до темряви, їх засліпила величезна зуболікарська лампа, що звисала ніби з неба. Він швидко надягнув сонцезахисні окуляри.
— Знаєш, є одне місце, де можна купити дешеві…
— Ні, спасибі, мені подобаються ці.
Вони пішли за Нхо. В «Юпа-хаус» у них обов’язково запитають поліцейські посвідчення й тільки після цього покажуть книгу записів відвідувачів, а Майсану не хотілося засвітитися.
— Спасибі тобі, — сказав Харрі.
— Будьте обережні, — відповів на це Майсан і зник у темряві.
Адміністратор «Юпа-хаус» був схожий на відображення в кривому дзеркалі, що робить людей тоншими. На вузьких плечах сиділа витягнута голова, шия була немов у хижого птаха. Тоненькі пасма волосся звисали вниз, очі косили, картину довершували рідкі вуса. Він був одягнений у чорний костюм і щосили намагався здаватися ласкавим, чим навіть нагадав Харрі похоронного агента.
Він запевнив Харрі й Нхо, що ніякий Лав тут не зупинявся. Вислухавши опис його зовнішності, він заусміхався ще ширше й похитав головою. Над стійкою адміністратора висіла табличка з невигадливими правилами готелю: ніякої зброї, ніяких смердючих речовин, ніякого паління в ліжку.
— Заждіть, — сказав Харрі й одвів Нхо до виходу. — Ну як?
— Складно буде, — відповів Нхо. — Він в’єтнамець.
— Ну то й що?
— Хіба ти не чув, що говорив Нгуєн Као Кі про своїх співвітчизників під час війни у В’єтнамі? А говорив він от що: всі в’єтнамці брешуть від народження, у них це просто в генах закладено, і вони з покоління в покоління стверджують, що правда не приносить нічого, крім нещасть.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу