Ю Несбьо - Таргани

— Ти вважаєш, він бреше?

— Не знаю. Він прикидається.

Харрі повернувся до стійки й попросив універсальний ключ. Адміністратор непевно усміхнувся.

Харрі трохи підвищив голос, чітко вимовляючи «master кеу», й усміхнувся одними губами.

— Ми хочемо перевірити готель, номер за номером. Розумієте? Якщо ми знайдемо щось проти встановлених правил, нам доведеться закрити ваш заклад для подальшого розслідування, але такі проблеми навряд чи виникнуть.

Адміністратор знову похитав головою й раптово перестав розуміти англійську мову.

— Я говорю, що навряд чи у вас виникнуть проблеми, адже тут над стійкою висять правила поведінки в готелі, де забороняється курити в ліжку.

На цих словах Харрі зірвав табличку й кинув її на стійку.

В’єтнамець довго розглядав правила. На пташиній шиї слабко перекочувався кадик.

— У триста четвертому номері живе якийсь Джонс, — вимовив нарешті він. — Може, це той, кого ви шукаєте?

Харрі з переможною усмішкою повернувся до Нхо, але той тільки знизав плечима.

— Пан Джонс зараз у себе?

— Він не виходив з номера з того моменту, як оселився в нашому готелі.

Адміністратор пішов з ними. Вони постукали, але ніхто не відповів. Нхо зробив адміністраторові знак, щоб той відкрив двері, а сам витяг з кобури на стегні чорну 35-міліметрову «беретту» і зняв її із запобіжника. Голова адміністратора стала посмикуватися, немов у курки. Він повернув ключ у замку й обережно відступив на два кроки назад. Харрі тихенько відчинив двері. Штори на вікнах були запнуті, усередині панувала темрява. Він простягнув руку й увімкнув світло. На ліжку лежав Джим Лав, нерухомий, із закритими очима, у навушниках. На стелі дзижчав вентилятор, змушуючи штори злегка колихатися. На низенькому столику біля ліжка стояв кальян.

— Джим Лав! — крикнув Харрі, але Джим Лав не реагував.

Або він спить, або не чує через голосну музику в навушниках, подумав Харрі й оглянув кімнату, щоб переконатися, що Джим сам. І тут він побачив муху, що вилетіла із правої ніздрі Джима, й зрозумів, що клієнт не дихає. Харрі наблизився до ліжка й поклав руку йому на лоб. І відчув могильний холод.

Харрі сидів на незручному стільці в номері, чекав. І муркотів собі під ніс сам не знаючи що.

Прибув лікар. Він констатував, що Лав мертвий уже більше дванадцяти годин, про що Харрі міг би повідомити йому й сам. І коли він запитав у лікаря, як довго чекати результатів розтину, той знизав плечима, і Харрі здогадався, що відповідь буде та сама: більше дванадцяти годин.

Увечері всі, крім Рангсана, зібралися в кабінеті Ліз. Прекрасний настрій начальниці вже випарувався.

— Ну, викладайте, — грізно почала вона.

— Група, що працювала на місці злочину, знайшла безліч доказів, — сказав Нхо. — Затримали трьох і виявили масу відбитків, волосся і волокон. Вони вважають, що в «Юпа-хаус», напевно, з півроку не прибиралося.

Сунтгорн і Харрі засміялися, але Ліз тільки похмуро глянула на них.

— Виходить, ніяких слідів, які можна було б зв’язати з убивством?

— Ми ще не знаємо, чи було це вбивством, — заперечив Харрі.

— Та невже! — завищала Ліз. — Підозрюваний у співучасті в убивстві випадково помирає від передозу за кілька годин до того, як ми знаходимо його, — атож!

— Кому судилося бути повішеним, той не потоне, — сказав Харрі.

— Що-що?

— Я сказав, що ти маєш рацію.

Нхо зазначив, що серед курців опіуму смертельний передоз — рідкість. Як правило, вони просто непритомніють. Тут відчинилися двері, і ввійшов Рангсан.

— Є новини, — сказав він і сів, розгорнувши газету. — Вони встановили причину смерті.

— Я гадав, результати розтину стануть відомі не раніше ніж завтра, — здивувався Нхо.

— І без них ясно. Хлопець із технічного відділу знайшов на опіумі тонкий шар синільної кислоти. Чоловік помер, мабуть, від глибокого затягування.

Навколо стола запала тиша.

— Поговоріть із Майсаном! — жваво запропонувала Ліз. — Ми маємо визначити, де Лав узяв цей опіум.

— Я б не радів так швидко, — попередив Рангсан. — Май-сан говорив із постійним наркодилером Лава, і той сказав, що давно його не бачив.

— Чудово, — заявив Харрі. — Тепер, у всякому разі, ясно, що хтось дуже хотів підставити Брекке й зробити його вбивцею.

— Нам це нічого не дає, — заперечила Ліз.

— Не варто бути такою категоричною, — відповів Харрі. — Можливо, Брекке зовсім не випадково був обраний жертвою. А що, коли вбивця мав мотив і свідомо хотів звалити всю провину на нього й у такий спосіб поквитатися з ним?