Ю Несбьо - Таргани

— Привіт, — вимовила вона. — Нарешті з’явився хтось, хто вище за мене в цій країні пігмеїв. Чи не той ви слідчий, що приходив до нас?

У її голосі вгадувалися агресивні нотки, якийсь підлітковий виклик. Потиск руки виявився міцним й енергійним. Харрі мимохіть глянув на іншу руку. Із чорного рукава стирчав воскового кольору протез.

— Ви слідчий? — за спиною почувся голос Єнса Брекке.

Знявши окуляри, блондин прищулився. У нього було відкрите хлоп’яче обличчя, неслухняний світлий чуб падав на очі, блакитні й майже прозорі. Хоча кругле обличчя усе ще зберігало дитячу м’якість, але зморщечки біля очей видавали, що йому вже за тридцять. Костюм від Армані він перемінив на класичний від Дель-Джорджіо, туфлі від Баллі ручної роботи блищали, ніби чорні дзеркала, але щось у манері розмовляти надавало йому подібності до задирливого підлітка, який вирядився як дорослий.

— Я з норвезької поліції, приїхав сюди провести належне в таких випадках дізнання, — повідомив Харрі.

— Он як? Це що, звичайна справа?

— Ви розмовляли з послом у день його смерті, чи не так?

Брекке трохи здивовано глянув на Харрі.

— Вірно. А звідки вам це відомо?

— Ми знайшли його мобільний телефон. Ваш номер фігурував серед останніх п’яти, за якими він дзвонив.

Харрі уважно подивився на свого співрозмовника, але той ані здивувався, ані спантеличився, а виявив саме лише щире нерозуміння.

— Ми можемо поговорити? — запитав Харрі.

— Звичайно, — відповів Брекке, і між його вказівним і середнім пальцями раптом з’явилася візитівка.

— Удома чи на роботі?

— Удома я сплю, — заявив він.

Майже непомітна усмішка майнула на його обличчі, але Харрі її вловив. Немовби Єнса тішив сам факт розмови зі слідчим, ніби в цьому було щось не зовсім пристойне.

— А тепер, перепрошую, я маю залишити вас…

І Брекке шепнув кілька слів на вухо Руні, кивнув Хільді Мольнес і бігцем по сходах спустився до свого «порше». Народ уже майже роз’їхався, Санпхет провів Хільде до посольської машини, і Харрі залишився на сходах удвох із Руною.

— Тепер будуть поминки в посольстві, — сказав він.

— Знаю. Але матері туди зовсім не хочеться.

— Розумію. До вас, напевно, приїдуть родичі.

— Ні, — коротко відповіла вона.

Харрі бачив, як Санпхет закриває двері за Хільде Мольнес й обходить навколо машини.

— Гаразд. Ви можете поїхати зі мною на таксі, якщо хочете.

Харрі відчув, як у нього запалали вуха. Адже він мав на увазі: «якщо хочете туди поїхати».

Вона глянула на нього. Очі в неї були темні й непроникні.

— Не хочу, — відповіла вона й пішла до посольської машини.

Настрій в усіх був пригнічений, розмовляли мало. Тоньє Віг сама попросила Харрі прийти, і тепер вони разом стояли осторонь, тримаючи в руках келихи з напоями. Тоньє допивала другий мартіні. Харрі попросив води, але одержав солодкий і липкий апельсиновий сік.

— У тебе залишилася вдома родина?

— Так, дехто, — відповів Харрі, не зовсім розуміючи, що означає ця зміна теми й звертання на «ти».

У мене теж, — продовжувала вона. — Батьки, брати й сестри. Є ще дядьки й тітки, а от бабусь і дідусів уже нема. Ось так. А в тебе?

— Приблизно так само.

Повз них пройшла Ао, тримаючи в руках тацю з напоями. На ній була проста, традиційна тайська сукня з довгим розрізом на боці. Він провів її поглядом. Нескладно було уявити собі, що пан посол міг і не встояти перед такою спокусою.

В іншому кінці кімнати, перед великою картою світу, стояв якийсь чоловік, широко розставивши ноги й погойдуючись. Стрункий, широкоплечий. Його волосся, подекуди із сивиною, було підстрижене так само коротко, як і в Харрі. Глибоко посаджені очі, під шкірою перекочуються мускули, руки прибрані за спину. Відразу видно військового.

— Хто це?

— Івар Льокен. Посол називав його просто LМ.

— Льокен? Дивно. Такого прізвища нема в списку співробітників посольства, що мені дали в Осло. Чим він займається?

— Гарне питання, — осміхнулася вона й надпила коктейль. — Вибач, Харрі. Нічого, що я називаю тебе Харрі? Я сьогодні випила, було так багато роботи в останні дні, і я погано спала. Знаєш, він приїхав сюди торік, невдовзі після Мольнеса. Він, так би мовити, із тих емзеесівців, які вже нікуди не дійдуть.

— Що ти маєш на увазі?

— Що його кар’єра зіпсована. Він із військових, і в певний момент до його імені стало занадто часто чіплятися слівце «але».

— Але?

— Ти хіба не чув, як у МЗС говорять одне про одного? «Він прекрасний дипломат, але випивайло, але бабій» — і так далі. А те, що стоїть після «але», набагато важливіше, ніж те, що до, бо визначає врешті-решт подальшу кар’єру. От чому в керівництві так багато добропорядних середняків.