Ю Несбьо - Таргани

— Мушу вас розчарувати. Як бачите, я всього лише пристаркувата, немічна людина, а зовсім ніякий не лідер. До того ж я перемістився на периферію — у прямому й у переносному значенні.

— Он як?

— В оселю гріха, таїландський Содом.

— До Паттайї?

— Саме так. Там же знаходяться й інші норвежці, яких я намагаюся уму-розуму навчати.

— Дозвольте, я тоді скажу прямо, Борк. Ми пробували зв’язатися з Уве Кліпрою, але його охорона каже, що не знає, де зараз Кліпра й коли повернеться.

Борк осміхнувся.

— Це схоже на Кліпру.

— Як я зрозумів, він звик сам виходити на людей, але ми займаємося розслідуванням убивства, і в мене мало часу. Я чув, що ви близький друг Кліпри, щось на зразок сполучної ланки між ним і оточенням?

Борк нахилив голову набік.

— Я йому не ад’ютант, якщо ви це мали на увазі. Але ви маєте рацію щодо того, що іноді я є посередником у його контактах. Кліпра неохоче спілкується з незнайомими людьми.

— Саме ви були посередником між Кліпрою і послом?

— Так, але тільки першого разу. Кліпрі подобався посол, і вони багато спілкувалися один з одним. Адже посол теж був родом із Суннмьоре, нехай і хуторянин, не те що Кліпра, уродженець Олесунна [15] Олесунн — центр норвезької губернії Мьоре-ог-Румсдал, до складу якої, власне, входить і район Суннмьоре. .

— Дивно, що його не було на похороні, чи не так?

— Кліпра постійно в роз’їздах. Він уже кілька днів не відповідає на дзвінки, так що гадаю, він зараз на своїх об’єктах у В’єтнамі або Лаосі й навіть не підозрює, що посол помер. Новина ця не так широко висвітлюється в пресі.

— А що тут висвітлювати, якщо людина померла від серцевої недостатності? — промовив Харрі.

— І тому сюди прибув норвезький слідчий? — запитав Борк, утираючи піт великою білою носовою хусткою.

— Звичайна справа, коли за кордоном умирає посол, — відповів Харрі й написав на звороті візитівки телефон Управління поліції. — Ось мій номер, якщо надумаєте зателефонувати, коли з’явиться Кліпра.

Борк допитливо поглянув на візитну картку й, здавалося, щось хотів додати, але, передумавши, засунув її до нагрудної кишені й кивнув.

— Принаймні, у мене є тепер ваш телефон, — сказав він, прощаючись, і пішов до свого старого «лендровера». За ним, займаючи півтротуару, поблискувала свіжо вимитим червоним лаком інша машина. Той самий «порше», що Харрі вже бачив біля будинку Мольнеса.

Підійшла Тоньє Віг:

— Сподіваюся, Борк зміг допомогти вам?

— Цього разу — ні.

— А що стосовно Кліпри? Борку відомо, де він?

— Він нічого не знає.

Вона затрималася, ставши перед ним, і Харрі несвідомо відчув, що вона чогось від нього чекає. На якусь параноїдальну мить згадався непроникний погляд Торхуса в аеропорту — як це він сказав? «Делікатність завдання»? А що, коли Тоньє Віг одержала наказ наглядати за Харрі й повідомляти про його дії у випадку, якщо він зайде занадто далеко? Він глянув на неї й відразу відкинув цю думку.

— Хто власник цього червоного «порше»? — запитав він.

— «Порше»?

— Ну так, ось цього. Хіба дівчата з Естфолла не знають напам’ять усі марки автомобілів, тільки-но досягши шістнадцятирічного віку?

Тоньє Віг пропустила це зауваження і надягла сонцезахисні окуляри.

— Це машина Єнса.

— Хто такий Єнс?

— Єнс Брекке. Брокер. Кілька років тому він перейшов на роботу в «Барклай Таїланд» із норвезького банку «ДНБ». Он він стоїть.

Харрі обернувся. Вгорі на сходах стояла Хільде Мольнес, одягнена в жалобну шовкову сукню, поруч із нею — Санпхет із серйозним обличчям й у чорному костюмі. А за ними маячив молодий білявий чоловік. Харрі помітив його ще в церкві. Під піджаком у нього був жилет, незважаючи на те що спека була тридцять п’ять градусів. Очі він ховав за дорогими на вигляд сонцезахисними окулярами. Він тихо говорив про щось із дівчиною, теж убраною в усе чорне. Харрі уважно подивився на неї, і вона повернулася, немов фізично відчувши дотик його погляду. Він не відразу впізнав у ній Руну Мольнес, але тепер зрозумів чому. Дивна асиметрія фігури зникла. Руна була вищою за тих, хто стояв на сходах. Погляд її не виражав жодних почуттів, одну лише нудьгу.

Вибачившись, Харрі піднявся сходами і підійшов до Хільде Мольнес зі словами співчуття. Взяв її мляву, безживну руку. Вдова подивилася на нього затуманеним поглядом, важкий аромат її парфумів майже заглушав запах джину.

Нарешті він повернувся до Руни. Закрившись від сонця рукою й прищулившись, вона глянула на нього знизу вгору, ніби щойно його помітила.