Андрій Новік - Аномалія

Двадцятиоднорічний Сашко Боднаренко, з яким Остап списався на каучсерфінгу, прихистив друзів у невеликій паризькій квартирі та запросив їх на зустріч української молоді, яка мала відбутися у той самий вечір. До Українського культурного центру, який розташовувався у колишньому будинку Алена Делона, Остап із Віталієм прибули у піднесеному настрої, адже попри непоганий бюджет мандрівки, безкоштовна бомондська їжа була не тією, від якої відмовляються. Серед тридцяти двох українців, які або навчались, або працювали в Парижі, Віталій Сипко зловив поглядом надзвичайно вродливу біляву дівчину. Її руки ніяк не полишали об’єктива фотокамери. Зав’язавши розмову, він дізнався, що дівчина зголосилась на волонтерський проект до недільної школи при українській церкві на бульварі Сент- Жермен, щоб водночас написати кілька статей про життя діаспори в столиці Франції. Це все, що він пам’ятав з їхньої розмови.

Тепер, сидячи навпроти Марти на даху хостелу в одній з африканських країн, Віталій шкодував про паризький безкоштовний алкоголь, тодішній легковажний характер та вседозволеність.

Два роки вони втрьох – разом із Остапом, який все ще прагнув виправдати поведінку друга в культурному центрі – підтримували зв’язок у фейсбуці, доки знову не зустрілися у Львові перед початком запланованої мандрівки до Марокко.

Марта захоплювала хлоців, особливо постами в соцмережах та статтями на тревел-сайтах і блогах. Віталій пам’ятав, як Остап в одній вичитав натяк на бажання увірватися в Африку. Це було і їхньою з Віталиком міні-мрією. Відтоді вони штурмували Інтернет, шукаючи дешеві авіаквитки до усіх африканських країн, після чого врешті зупинилися на Марокко. Дівчину не довелося довго переконувати, щоб вона погодилася на спільну подорож, та для повної комплектації за фен-шуєм необхідно було знайти четвертого, ким і став однокласник Віталія – Ян.

Як він міг досі не розгледіти промінчика, що зараз сяяв у його бік?

– Що ж, – сказав Ян з наповненим ротом, – я щойно переглянув новини про вчорашнє.

У кожного на шкірі виступили сироти. Досі усе здавалось страшним сном після перегляду фільму жахів – кляте страховисько далеке від реальності.

Невже це дійсно відбулося?

Остап відволікся від мармизи вимитого Віталія та напружився. Перед очима знову постав труп навпіл пробитого авта араба, особливо його порожній погляд. Чоловік знав, що більше жодного разу не побачить близьких, не зможе вдихнути та вмитись прохолодною водою з фонтанчика Медіни. « Чи змирився старий з невідворотним, – сушив собі голову Остап, – чи знав, що це його кінець? Він взагалі відчував ті перші секунди кінця ?»

– І?

– Суттєво нічого особливого. – Цього разу кучерявий українець проковтнув рештки сніданку та за звичкою поправив вказівним пальцем окуляри на горбику носа. – Європейські та наші ЗМІ нічого не знають, крім посилань на пости очевидців у соцмережах. Таких, як ми. Та й в тих нічого особливого: лише фотки та відео, жодних пояснень.

– А місцеві новини? – Пальці Остапа вистукували по дерев’яному столі незрозумілу мінорну мелодію.

– У тому-то й річ, що мовчать. Таке враження, наче вони не бажають розголошувати подробиці вчорашнього вечора.

– Нічого про той викид енергії чи як ти там казав?

– Абсолютно.

– А десь ще відбулися масові катастрофи?

– Якщо і були, то про них в Інтернеті жодного слова. Здається, це зачепило лише Фес. Інформації мінімум.

– Ще б пак, – пирхнув Віталій, водночас накладаючи на тарілку млинці й кілька фініків, – це ж прокол. І який!

Марта, на диво, мовчала, даючи Віталію договорити.

– Це не прокол, Вєталь, – втрутився Остап, – це значно серйозніше. Владу Марокко можна зрозуміти, бо передчасні висновки можуть понести за собою непоправні наслідки.

– Неважливо. Головне, щоб швидше відновили транспорт.

– Тебе абсолютно не хвилюють жертви цього теракту?!

Віталій Сипко здивовано розвів руками, силкуючись уникнути суворого погляду друга.

– Звісно, хвилюють, але що я можу зробити? Зануритись у подушку та плакати? Думаю, усім вам батьки телефонували мільйон разів, як і мої, – кожен стиха кивнув та згадав свою ранкову півгодинну розмову телефоном. – Нам головне вибратись із цього міста і не потрапляти більше в руки поліції. Далі вже якось та й буде.

Тихий, але досі хриплий кашель розітнув повітря. Остап витер рот серветкою, оглянув дах хостелу: ніхто, крім українців, так і не вийшов зі свого номера.