Андрій Новік - Аномалія

Маркус Бруннер повторно переглянув усі документи на ноутбуці під ревіння лоукостівського літака, доки не завчив кожне речення напам’ять. Тоді знову заблокував файли та приховав їх серед внутрішньої мережі. За кілька годин він прибував новою людиною, невидимою для цілого світу, а в думках досі вертівся останній вечір із Полою.

22 червня 2017 року

Фес, Марокко

Усі четверо мали препаскудний вигляд. Тієї ночі ніхто так і не зімкнув очей.

– Красунчики! – пролунав голос.

Віталій Сипко, єдиний, кому не потрібно було насилу витискати з себе усмішку, приєднався до решти на даху хостелу. Мокре волосся хаотично стирчало навсібіч. Він навіть не намагався надати йому пристойного вигляду.

Муаз Лахріф звелів, щоб українцям накрили скромний сніданок: м’ятний чай, фініки, фрукти, млинці з медом, пахла та перемащений джемом хліб. Сам же Муаз залишився в себе. У кожного виднілись під очима набряклі невеликі мішечки, в глибині яких очі ніби безвилазно потопали.

Віталій обвів поглядом друзів, затримавшись на Остапові. Його досі добивав кашель, однак здебільшого дошкуляв не він, а моральна перевтома, від якої білки очних кульок помережало тонкими червоними нитками судин.

– Доброго ранку, – усміхнено кивнула йому Марта.

– Привіт.

Потрібно було бути дурнем, щоб не зрозуміти, що між цими двома вночі щось-таки відбулося. Віталієві, для якого увага дівчат була природною, це відчуття подобалось, можливо, навіть захоплювало. За його підрахунками, протягом останніх двох шкільних років та всіх студентських, хлопець мав сімнадцять дівчат, стосунки з якими можна було віднести до реєстраційно спроможних. Одноденні відносини після нічних клубів та квартирних п’янок до уваги не бралися. Після закінчення будівельного інституту Політехніки та перекваліфікації на програміста рівень життя хлопця – і зокрема інтимного – підскочив ще вище. «Зелений айтішник», як називав того Остап («зелений» через колір доларових купюр, яких стало валом), обернув розумові здібності на джерело заробітку. Замовлень із закордону вистачило, щоб придбати квартиру на Франка, недалеко від центру Львова, яка одразу перетворилась на притон найбільших шибайголів. Так продовжувалося ще рік-півтора, аж поки такий спосіб розгульного життя йому не набрид.

Іноді він згадував про батьків. Мати кіпріотка більшість життя прожила в Україні (батьки у Віталія були набагато старшими за батьків його однолітків), де й знайшла чоловіка. Питання переїзду до тоді ще Радянського Союзу не стояло ребром, і шальки терезів безапеляційно хитнулися в бік норовливого Германа Сипка: члени комуністичної партії, одним з яких він і був, тоді жили краще. Спершу подружжя жило в Києві, але згодом переїхало до Львова за наказом вищого керівництва. Грошей вистачало, і їхня кількість тільки зростала, доки на голови не звалився 1991-й. Герман залишився без роботи, а українці на хвилі патріотизму перестали його шанувати (якщо взагалі шанували). Як тільки народився Віталій, чоловік поїхав на заробітки до Португалії, де повністю освоївся, а за дев’ять років до нього переїхала і мати. Хлопчик ріс під опікою бабусі, яка дозволяла онукові абсолютно все, а переслані гроші з найзахіднішої материкової європейської країни дошліфували в ньому зверхність та бажання отримувати своє.

Так минали роки: тричі Віталій їздив до них у Лісабон, п’ять разів навідувались до України вони. До двадцяти семи років хлопець уже не міг похизуватися частим спілкуванням із найріднішими, однак їхні стосунки досі вважав нормальними. Він любив їх, а вони його. Крапка. Усе решта – тимчасові незручності. Віталій був уже дорослий і сам міг давати собі раду.

Увесь 2017-й Віталій Сипко брався за голову, прагнучи відновити професійні навички, розвиватися та вдосконалюватися. Курси іспанської та бізнес-лідерства, абонемент у спортзал замінили йому алкогольні вечірки. Третину заробленого він завжди віддавав бабусі, а у її старенькій квартирі зробив один з найкращих ремонтів. Проте, як би хлопець не ріс у власних очах та очах Остапа, важкість самотності, що відлунювала в порожній двокімнатній квартирі, тягнула його на дно.

До цієї ночі.

Перша зустріч із Мартою Лівінською виявилася надто швидкоплинною. Два роки тому, влітку 2015-го, Остап покликав Віталія у подорож, яка мала стати для них першою самостійною та не бюджетною, тобто нарешті без наметів біля автобану та душів на автозаправках. Йому хотілось відволікти друга від трауру за загиблими бабусею та дідусем, сподівався, що той нарешті отямиться, розвіється та знову увійде у звичний життєвий ритм.