Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Він, як і належить зайшлому сосунку, прилип до заднього муру і мовчки зорив на старого. Вбирав очима спокійну міць його тіла, тверду ліпнину голомозого черепа, баранячу волохатість грудей, пліч, рук. І ось той розклепив повіки і глянув зовсім не сонно і не ліниво, навіть весело. Ковзнув по чорних фігурах, по облупленій стіні із загратованими проймами і зупинив погляд на ньому. Цибатий білявий пацан дивився на нього відкрито й пронизливо.

Ні, цей дядя був не з простих паханів. Такий за мить війнув би долонею — і пара-друга шісток поволокла б нахабноту на «знайомство». І добре, якби воно обійшлося лише кривавим харканням. А цей лише посміхнувся своїм думкам і знову приплющив, заліпив очі мідними монетами.

«Ні, таки це не простий бугор», — подумав тоді він.

Потім, у хаті, куди його рознарядили з одиночки, він спитав Червака:

— Хто ж тепер глядить у Владимирці?

— Як хто — грузин Коца. Бубнового носить на пальці.

— А Тата?

— Що Тата? Командировка в нього тут, по ходу, з верхотури. Але Коца під ним. Усі під Тата ходимо. Навіть криша. І навіть там, кажуть, — Червак кивнув на запітніле віконечко. — Орден у Тата від самого Горбатого.

— Від котрого Горбатого? Від кишинівського?

— Ну ти, бля, Лисеня, ліпиш в натурі. Від їхнього, від міченого — Горбачова…

А якоїсь ночі розштовхали його й повели до Коци. Коридорний дубак сам відчинив і зачинив за ним двері. Коца сидів закутаний у бавовняний плед, покашлював. На столику перед ним лежали апельсини, гранати, лимонад.

— Пригощайся, — застуджено прохрипів.

— Я ситий.

— Здається, твоє поганяло Лисеня?

— Так кличуть.

— А вже, начебто, й не малолітка. Міг би вже й поважно називатися.

— Ніяк не встигну на зоні паспорт поміняти. Дуже люблю вільне повітря.

— Бо дурник ще, — темнозубо вицірився Коца. — Ніде немає більшої свободи, ніж тут. Ти ще дійдеш до цього. Бо очко, бачу, в тебе не полохливе… Слухай діло, Лисеня. Душняк зараз у критці, душняк капітальний. Коня не дають нам пустити з поселухи. А маляву треба передати на повітря — кров з носа. Дуже поважна ксива. Від самого Тата. Чув, може, про такого?

— Чув.

— Тут мітлами шурують, що ти вмазався на етапі. Правда?

— Я по вуха замазаний.

— Це і добре, і погано. Шепни кумові, що козла включаєш. Шнирьом тебе призначать на дворі, ми їх купимо. Маляву зашиємо в бутсу. А там тягу треба дати. Як — ми ще розкинемо пасьянс. Поки що карти не лягають…

— Я знаю як.

— Дурня ломиш?

— Правда. Коли я на нову поселуху приходжу, одразу січу, як звідси тягу дати.

— Начуваний про твої фортелі. Колися.

І він виклав Коці свій план утечі.

Пахан слухав, некліпно встромивши в нього колючки очей і спльовуючи кісточки граната.

— Послухати тебе — картина маслом. Я на це відмашку даю. Але перетремо ще з Тата. Бачу, ти бродяга тямкий. Чому бичишся? Нам головатих більше треба, як рукатих. Пресують нашого брата нині. Козирних на викуп ставлять, масті змішують, падли. Там, за колючкою, в них канитель, то вони й нас опустити хочуть. А чому, просікаєш?

— Чому?

— Бо владу бояться втратити. На болоті стоять. Бедлам розсусолили. Після Сталіна закон їх — порохно. Пудрити мізки мужикам уже нічим. А в нас понятія — як сталь. У нас общак. Ми їх скоро з потрухами купимо. Але триматися нам треба тісно, як ці зернята, — Коца простяг йому половинку граната. — Солома силу ломить. А дерево вітер гне й вириває з корінням. Ти це зарубай собі на носі. Не вічно ж тобі бігати туди-сюди. Немає, братухо, такого коня, на якому можна від себе втекти… Як це діло обтулиш, по масті підеш. Моє слово.

А потім його повели до Тата. В камері світло не горіло. Кремезна фігура за столом біліла майкою і темніла лицем.

— Сам змикитив? — спитав спокійний і на подив бадьорий серед ночі голос.

— Сам.

— Не боїшся?

— Я волі не боюся.

— А якщо розіб'єшся?

— Тоді пошлете іншу маляву.

— Добре кажеш. Але не добре, що так ризикуєш. Життя — то найбільший дар, хлопче.

— Я Лисеня.

— Герої не мають імен, — почувся з темряви сміх. — Можеш іти. Гуляй на волі, якщо так її любиш, Лисе.

— Я Лисеня.

— Ні, ти Лис.

З того часу його називали Лисом.

Втеча вдалася. Під вечір, коли вже залягали осінні намерки, його вивели підмести скляні друзки — хтось розбив вікно. І раптом почали сипатися шиби з інших вікон. На другому поверсі зчинилася буза. Черговий наряд кинувся туди. Прожектори з вишок теж спрямували на вікна. Тим часом він шуснув попід муром до крайнього стовпа з ліхтарем, який теж хтось знеструмив. Перекинув через кронштейн мотузку. Підтягнувся кілька метрів угору і став розхитуватися, як на гойдалці. Коли вже розмах був достатній, він перелетів через дротяне павутиння і вхопився за гілку дерева, що росло вже за парканом. І потягнув за собою мотузку…