Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Все частіше на схилі літ приходив Соломон до заповітної оливи, де вперше зустрів Суламітку. Все більше гнітила його скорбота. В одну з таких хвилин священик і товариш його Завуд лагідно спитав:

— Пощо ти сумуєш, владико? Наче вороги твої не винищені, наче слава твоя не сяє над Ізраїлем і Юдою, наче багатство твоє не множиться день при дні?

— Не вберіг я багатство своє найкоштовніше, — відповів цар. — Кохання своє єдине. Через те сумно мені й одиноко.

— Даруй мені, не відаю я тонкощів у таких справах, — провадив Завуд, — але невже почуття до смертної істоти сильний розум не може подолати?

— Ні, друже. Це як печатка на серці. Бо сильніше кохання за смерть. Його жар — жар огню, полум'я Господнє.

І царював ще довго Соломон. І знався з багатьма іншими жінками, шукаючи поміж них єдину. Та так і не знайшов схожу на Суламітку, бо кожний з нас неповторний у роді людському. Жінки лише множили його печаль і пересит духу, тягли в невіру, схиляючи стомлене серце до поганських богів. І повірив він у потойбічність, звіздарство та інші штукарства, підносив жертви Молоху, Астарті, Мілкому та іншим гидотам. А насамкінець нібито поклонявся лише благенькому намисту з мандрагори, що висіло над його ложем.

У заповіті велів цар загорнути це намисто з його тілом, коли скінчиться його шлях земний, щоб у світі тіней могла вона впізнати його. І вірив, щиро вірив цей зневірений у печальній мудрості чоловік, що так воно й буде. Бо тільки одне багатство в людини на землі. Тільки одне.

Серед ночі він прокинувся. І відчув порожнечу, гнітючу і давку. Лише кволий зуск пізнього комарика наповнював її.

Раніше йому ніколи не було самотньо. Нудьгувати міг у товаристві, а на самотині ніколи. Тижнями, місяцями міг бути сам, залігши в норі, не потребуючи чиєїсь присутності. День і ніч переливались одне в одне, час проминав десь поруч, не зачіпаючи його, — як ріка, коли сидиш на березі. У тиші самотності він шліфував, вирівнював душу. Порожня тиша вливалася в неї спокоєм, гусла, світліла. Загострювала слух, нюх, чуйку. Заглибившись у себе, він знаходив там, на дні криниці пам'яті, усе, що йому було потрібне. І вимітав зайве, пусте, хворобливе. Розчиняючись у порожнечі, він ліпив, формував себе іншого, такого, що вже не боявся нічого. Бо він перейшов убрід цю вічну тишу, цю пустельність душі, тіла й розуму — і виплив у новій цілості. І переміг.

Цьому навчили його безнастанні ДИЗО і ШИЗО. Кам'яні мішки, куди вкидали на 10 і 15 діб. А потім, коли він не ламався, не «козлився», тобто не ставав на шлях виправлення, — «крутили через матрац». Призначали нову порцію ШИЗО.

Це заборонялося режимом, але адміністрація на це йшла, щоб переломити «відказника» через коліно. А він не ламався. І наставав час, коли, махнувши на нього рукою, відпускали. І, хитаючись, як тінь, чорний, зарослий, волік худюще тіло на шконку. І всі розступалися, як перед прокаженим. Із вкрадливим страшком в очах. Бо того, хто сам не боїться нічого, починають про всяк випадок боятися інші.

Так він, сам того не надто бажаючи, без особливих кримінальних заслуг і всупереч понятійній градації, став тут «правильним пасажиром», а відтак і законником.

Бо він умів не боятися і вмів чекати. А останньому його навчив Тата.

«Навчися і умій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть якщо вже нічого не чекаєш доброго, все одно — чекай. І коли нічого не робиш, не просто сиди і лежи, а — чекай. І навіть коли відходиш — чекай. Чекай до прощального подиху».

І він здобував усе, що хотів. Бо він цього чекав. І знав навіщо.

«Сила в тому, щоб її не використовувати — силу», — казав Тата. І він опановував цю найбільшу із сил.

Але зараз… Зараз йому було одиноко і тоскно. Як у дитинстві, тут, у Мукачеві, коли він так гостро відчував свою неприкаяність. Він розумів, що цієї миті бракує йому її. Він відкрив у собі щось нове — пам'ять тіла. Руки, губи, стегна виразно, фізично пам'ятали її тіло і спрагло жадали його. Так, що шкіру переймала якась млосно-трепетна сверблячка. Здавалося, пучками пальців відчуває крупинки її родимок на талії, м'який візерунок вушка, зворушливі западини на сідницях, теплу твердість живота, що переходить у шорсткий горбочок, який пахне гніздом птиці… Синичка.

Він глянув на годинника. Була четверта. Час, коли відкриваються небеса, як казав Тата, і на землю спадає місячна роса істини.

Він посміхнувся сам собі і почав одягатися. З неба падала не роса, холодні краплі від недавнього дощу скапували з гілок. І цвьохкали по тім'ю, стікали за комір. Була пора найглибших снів. Уже полягали злодії, і ще не прокинулися двірники. В старі добрі часи в таку пору вулицями ходили сторожі, постукуючи калаталами — спіть спокійно, мирні мешканці… Він увімкнув калатало двигуна і виїхав за ворота.