Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Не знав, не сподівався цар, що доля готує йому в дар самоцвіт над самоцвітом, ліки над ліками. Щоб засліпити спопеляючим сяйвом, щоб напоїти дурманним трунком. Бо сказано: кого Господь любить, того картає, як батько сина.

Давно підмітив цар, що життя зіткане не із законів, а з випадковостей. Якби двоє передніх носіїв на прогулянці в гаю не поранили ноги об вориння, чи спізнав би він свою Суламітку? Ця олива тоді ще була молодою. Але листя її і нині так молодо шепче.

…Коли побігли за підмогою для носіїв, він пішки подався до винограднику. Почув у кущах шарудіння. Ага, лисиці крадуть мій виноград! Підняв дрючка, розсунув листя і справді побачив… двох лисенят, що рожевими мордочками пнулися з тісної дівочої сукні. Двоє гострих пуп'янків. Пилок від цвіту золотив її губи, кучеряве волосся чорно блищало, як і очі. Щоки спалахнули тривожною сором'язливістю.

Він розпитував її про щось пусте, намагаючись подолати незнайоме сум'яття, і не слухав відповідей. Чув лише музику слів, що, як іскри, палили його серце. Свіжа, як росяне гроно, жвава, як сарничка, вона то бризкала нестримним сміхом, то вдавано хмурила чоло.

Юне дівча краєчком лукавого жіночого ока оцінююче розглядало його.

— Мене звуть Суламітка. А тебе? — сміливо запитала нарешті.

Якесь живлюще тепло, невідоме, ласкаве, рідне струменіло від її гожої фігурки. Вицвіле плаття, поколоті пальці, запилені ноги — це їй личило більше, ніж найдорожчі прикраси його фавориток-коханок. І навіть цариці Савської Балкіс, жінки, що ховала в довгу туніку своє довершене тіло від чоловічих поглядів. Обличчя наложниць, умілих і хитрих у любощах, блякли перед нею. Променистим поглядом вдивлялася вона в його очі, і цар силою стримував себе, щоб не простягнути назустріч руки.

— Хочу купити в тебе винограду, — відірвав і простягнув золоту застібку свого хітона.

— Ой, ти що! — скрикнула дівчина. — Це коштує більше за мою річну платню. Ти такий багатий.

— Цієї миті мені здається, що це справді так…

— Я пригощу тебе задурно.

— Чому?

— Ти красивий, як цар. А може, ще й гарніший, — хіхікнула грайливо.

За ним гукнули слуги, встиг лише запитати, де вона мешкає. Вона сказала й простягнула намисто з сухих ягід, нанизаних на шкіряну шворку. На блідо-зелених пацьорках бурі плями. Її крові. Наворожила бабуся в дитинстві, що чекає її велике кохання, воістину царське кохання. І дала намисто з мандрагори, ягоди, що привертає кохану людину.

А вночі Соломон уперше не пішов до жіночих покоїв. Перебраний у простолюдина, крався брудними вуличками до кам'яниці її братів, що орендували клапоть його виноградинка. До світанку стояв під вікном, мокрий від роси й хвилювання, і вдивлявся в щілини, тихенько кликав її. Лише над ранок на мить майнула за фіранкою її постать. Здавалося, відчув запах волосся, що затлумив нічні пахощі саду. А вдень ходив, як сновида, між виноградними рядами, жадаючи зустріти вчорашнє видіння. Аж поки не почув її сумний спів.

І була їм за постіль трава, за стіни — кедрини, за стелю — кипариси. І обличчя її в долонях його цвіло, як лілея між тереном, а груди пахли мандрагорою. А потім привів цар дівчину до свого палацу. Виділив їй кращі покої, призначив ліпших служанок, одягнув у найтонші шати, прикрасив найдорожчими діамантами. І коли побачила її горда й велемудра цариця Савська, то наказала спорядити коней, бо зрозуміла, що в Соломоновім домі їй залишатися більше не варто.

Як гаддя, розповзалися Ізраїлем чутки. Цар збожеволів! Сплутався з дикункою, тиждень з опочивальні не виходить.

Ложе заслонило царські справи. І це той, котрий учив: стережи добрий розум і розважливість — і вони будуть життям для твоєї душі… Підеш безпечною дорогою, а нога твоя не спіткнеться… Ось і спіткнувся сам. Мудрий, як змій, сильний, як кремінь.

Сім днів і сім ночей кохав Соломон Суламіту і не міг втамувати спрагу з джерела, яке відкрила для нього. Сім днів і сім ночей стерегли їх любощі шістдесят вірних лицарів, не пускаючи до покоїв ні радників, ні послів, ні писарів. Бо не потрібні слова, коли говорить любов. Сім днів і сім ночей жило в палаці щастя двох, найзагадковіше із щасть.

Аж поки від ножа ревнощів не впало мертве тіло Суламітки. Гадала роз'ятрена цариця Астис, що смерть, як ріка забуття, змиває всі сліди. Що немає сильнішого за смерть. Та помилилася.