Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Люльки — антик специфічний, — солодко тягне Бейла. — У наших краях гідних екземплярів трапляється мало. Хоча було таке, що гарну люльку я колись продав Іллі Еренбургу, коли той вертався через Мукачево з Парижа.

— Знаючі люди шепнули, що в Мукачеві десь застряла путня колекція люльок якогось полковника. От би її зачепити.

— Якщо десь і застряла, то знаєте чому?

— Чому? — запитав чоловік з люлькою.

— Тому що немалих грошей коштує, — вкрадливо пояснив антиквар.

— Гроші — не питання, — тріпнув той віялом пальців. — За інформацію окрема премія.

Старий пожував губи.

— Ну як тут не допомогти спорідненій душі? Чи мені не розуміти вашого начальника? Люлькарі — публіка серйозна, можна сказати, еліта серед нашого брата. Ви залишіть телефончик, а я передам його в перші руки. Може, й домовитесь… А мені, будь ласка, дайте на хвильку вашу цяцьку. Це, як я розумію, англійська виправа…

Поки старий через лупу милувався люлькою, покупець розглядав картини.

— Кого із закарпатських майстрів порадите придбати, якщо вивільняться якісь кошти?

— Бокшая, Ерделі. З ними ніколи не прогадаєте. Ерделі — віртуоз мазка, європейський авторитет. А Бокшай — барвиста душа цього краю. Ніхто так проникливо й геніально не оспівав Закарпаття на полотні, як він. Можете сміло вкладати гроші. Це — валюта, яка не інфлює.

Прощалися мило, як давні приятелі. І вже коли відвідувач простяг руку до клямки, антиквар зупинив його запитанням:

— А ви придивлялися до мавпи на вашій люльці?

— А що?

— Хі-хі-хі, — смачно захіхікав старий. — Вона показує нам язик.

Чоловік придивився і теж посміхнувся:

— Мабуть, вона знає, що робить.

— Привіт, пані Гелено.

— Доброго дня, пане Алексе.

— Почув ваш голос — і війнуло Європою.

— Спасибі, ваші компліменти завжди нестандартні. Мабуть, вас цікавить звіт про наш барвистий бізнес, як ви його називаєте.

— Мене цікавить, який у вас настрій і яка в Празі погода.

— Пане Алексе, настрій у мене завжди однаковий, бо не він керує мною, а я ним. Це вільні художники можуть дозволити собі місяцями чекати настрій і натхнення, а мені з ними працювати щодня. І погода тут нормальна. Празі пасує будь-яка погода.

— Прага — найкраще місто після Мукачева.

— Після чого?

— Це так. Цитата.

— Я чула, що ви десь на відпочинку.

— Так, у Мукачеві.

— Справді? А знаєте, що воно колись також було чеським?

— Знаю. І чехи возили сюди шоколад, а місцеві жителі фарбували ним свої хати.

— Як мило.

— Мабуть, і чехам так здавалося тоді…

— Ви навіяли мені родинні спогади. Мій дід, коли більшовики в Росії захопили владу, емігрував до Чехословаччини. Їх тут радо приймали. З офіцера він мусив перекваліфікуватися на вчителя математики, і його відрядили в глухе верховинське село на Закарпатті. До своєї кончини він із теплотою розповідав про тих приязних, терпеливих і нужденних людей. Потім діда перевели до Мукачева, завучем у торговельну школу. А бабуся викладала музику. У мого батька про цей період залишилися найсвітліші спогади. Він теж був студентом школи і, якби не окупація, радо залишився б там назавжди. А я, на жаль, ніколи не була в Мукачеві…

— Шкода. Це місто зворушливої еклектики. З Руським кінцем за річкою Латорицею, зі швабським Підгородом, мадярським ринком-піацом, княжим замком Паланком, дикуватою Шайбою, срібнодзвонним Підмонастирем, забур'яненим Борок-Телепом, цегляними вуликами хрущовських Черьомушок, «рокфеллерівськими» Садами, казарменими коробками Пентагону і канально-фекальним циганським табором. Це місто-загадка. Місто привидів невпорядкованої історії. Місто-ностальгія. Місто-фортеця, яка не здається навіть сама собі. Місто ратних і духовних подвигів, черничої схими і бордельної завгури. Тут однаково затишно й домашньо почуває себе в'яло патріотичний русин, національно активний галичанин, москаль-ветеран, тихий шваб, сумлінний мадяр, спритний циган, цадик з Єрусалима й мільйонер із Нью-Йорка. Бо це місто з купажним ароматом мов, говірок, жартів, звичаїв, свят, фестивалів, вин і страв…

— Ви так живописно розповідаєте, пане Алексе.

— Так розповідає мій приятель, місцевий письменник. Але стривайте, це ще не повний портрет Мукачева. Це місто контрастів. Рустикальна Ратуша тут сусідить із дворовими нужниками, Білий палац — з помийкою, храми — з корчмами, пам'ятники — з відкритими каналізаціями, цвинтарі — з дачами, заводи — з базарами, банкомати — з жебраками, лімузини — з теліжками. Тут ви побачите пам'ятник танку, який потолочив піввікову історію міста. А також пам'ятник чужим монахам, зате немає жодному із своїх. Є вулиці комісарів, партизанів і піонерів, але немає на них імен тих, котрі любовно зводили тут неповторну кам'яну сецесію, напували королів, царів і гетьманів духмяними винами, котрі навчили місцевий люд гендлювати і вирощувати найкращі в державі кукурудзу й овочі… Це місто відставних офіцерів і молоденьких черниць. Місто успішних бізнесменів і політиків з великої дороги. Місто геніальних художників без звань і поетів без книжок. Місто вуличних мудреців, футболістів, моржів, попів і революціонерів. Місто книгарень — їх тут найвищий відсоток на душу населення в державі. Зрештою, це місто — пестунчик королів, княгинь, генералів, прапорщиків і домоуправів. Найбільш віддалене від Києва і найбільш наближене до вашої Європи…