Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Господиня, сором'язливо посміхаючись, старанно вивела на аркуші своє прізвище.

— А чоловік кози пасе на цвинтарі. Я за ним побіжу…

— Не обов'язково. Ми вам довіряємо.

— Компоту вип'єте з айви? — спохопилася. — А, може, чогось…

— Ні-ні, спасибі. У нас ще маршрут.

— Розумію. Наших там много робило.

Другий, що досі мовчав, висунувся наперед і відчеканив, як по писаному:

— Шановна Маріє Михайлівно. Компанія «Якутголдінвест» висловлює вам щиру подяку за вашу самовіддану працю. Ваші з чоловіком імена занесено до почесної книги підприємства. Але просимо не розголошувати про наш візит. Компанія зберігає конфіденційність інформації. Розумієте?

— Та де не розумію, — самими губами пролепетала жінка.

Кучерявий, схожий на єврея, поклав фірмовий бланк на стіл і вийшов першим.

Коли хвіртка за ними рипнула, Маруся доклала зусиль, щоб подагричною рукою покласти валізку на стіл. «Тяжка. Майже консерви», — подумала. Розстебнула один замочок, другий — і звідти випнулася сиза твердість пачок з банкнотами. Жінка кинула згори рушник і осіла, як втрачена.

Зозуля з годинника, привезеного колись із Сибіру, прокувала четверту. Маруся здригнулася:

— Йой, зараз треба доїти кіз…

Людину оточують речі. Вони довговічніші за неї. Вони несуть на собі печать вічності, загадку плину часу. Через те дехто й уражений цією пристрастю. Холодною, стійкою, тривалою пристрастю до володіння неживим предметом, який переживе тебе і твій час. Жертовнішої, безкорисливішої любові немає навіть до живих істот. Хоча більшість пересічних людей і вважають мукачівську антикварну крамницю «Святий Марко» згромадженням пустих речей.

Цей кислувато-терпкий аромат не сплутаєш ні з чим. Ні в Парижі, ні в Мукачеві. Здається, тут зупинився час. Тихо і врочисто, як у склепі. Ветхий дідок дрімає під бронзовим канделябром, як змій на осонні. Але це тільки здається, що він дрімає. Як тільки тенькне скляна пацьорка над дверима, чіпкі вічка прицільно стрельнуть у бік відвідувача. Що за птиця? А заходять сюди люди трьох категорій: роззяви, щоб полупати баньками на красу; місцеві малярчуки — щоб пропхати свіжу картинку на реалізацію; і, нарешті, поодинокі покупці, вражені вірусом потягу до старожитностей. Такого старий Бейло нюхом чує, такого він, як рідного брата, зустріне. Але такі навідуються рідко. Як оцей, доладно вбраний, упевнений у собі чоловік, з годинником, що тягне на добру шафу його товару.

— Пана щось цікавить? — свердлить його хитрим поблиском пенсне.

— Цікавить.

— Що б ви бажали?

— Бажав би купити щось вартісне.

— Наприклад?

— Наприклад, яйця Фаберже. Обидва.

Зморщене, як торішнє яблуко, личко антиквара береться довкола очей промінцями, розгладжується на щічках, оголяючи дрібні мишачі зубки. І лунає його сміх, мишачий, пискливий:

— Ці-ці-ці-ці. Я ще такого не чув. Люди з гумором — найсерйозніші люди.

— У мене справді серйозні наміри, — зауважує чоловік, стромляючи до рота янтарну люльку. (Він її позичив на день, щоб похизуватися на одній зустрічі).

— Ви дуже розумно робите, що вкладаєте гроші в антикваріат, — підносить догори пташиний палець-кіготь дідок. — І криза — найкращий для цього період, — а очиці його обмацують, обсмоктують люльку, як чарівний талісман.

— Скажу вам відверто, — клієнт довірливо нахиляється над різьбленим бюрком. — Я не місцевий, і не колекціонер…

— О, молодий чоловіче, колекціонерів я впізнаю за версту. У них зовсім інший погляд. Погляд шляхетного алкоголіка, що любить добре старе вино. Якби ви знали, що тільки не збирають люди: гудзики, запонки, старі праски, метеликів, пивні кухлі, афіші, фальшиві гроші, анекдоти і навіть помилки в газетах… Фантазія збирачів може дійти до абсурду. Хоча як на це подивитися. Коли я навчався у Львівському університеті, ми дружно сміялися зі студента, який колекціонував… кришки каналізаційних люків. Звичайно, не самі чавунні кола, а їх фотознімки. Зафотографувавши весь Львів, на канікулах він їздив у Ригу, Вільнюс, Ленінград, Калінінград. І ось на останньому курсі за кордоном видають розкішний альбом його світлин із люками. І поляки замовляють йому інший — про старі ковані брами. А далі пішли склепи на кладовищах, вітражі, флюгери, криничні журавлі… Гай-гай, збирачі — це особлива каста людей, мій друже.

— Не вам мені розповідати, шановний. Я вже рік працюю на такого. Географію ногами вивчаю. Мій бос із Донецька, помішаний на люльках. Ось учора, до речі, купив для нього штучку…