— А як любила називати тебе в дитинстві мама?
— Мама? Вона називала мене… Лесиком.
— Як гарно. Я теж буду називати тебе Лесиком.
— Чим ти жила, Синичко, сьогодні?
— Подякою.
— Сьогодні день подяки?
— Можна й так сказати. Я розмовляла з маминим лікарем. Виявляється, він емігрант, із Чернівців. Сказав, якщо така динаміка збережеться, то мама може за місяць цілком одужати. Важко повірити. Це як подарунок з неба. Увесь день я дякую Богу.
— Я теж учора був у монастирі. Зустрічався з Лукою. Суворий дядько.
— Суворий? Та він — як голуб. Так усі кажуть.
— А зі мною розмовляв строго. Мабуть, я великий грішник.
— Кажуть, Бог грішників любить. О, як я його розумію в цьому випадку, — прошепотіла зі збитошними бісиками в очах і потягла його за шию до себе. Він хотів щось сказати, але вона затулила рот своїми вустами.
Після поцілунку він урочисто оголосив:
— У мене пропозиція. Давай день подяки завершимо вечором бажань.
— Загадувати можна будь-що? — запитала скоромовкою.
— Будь-що.
— Навіть нездійсненне?
— Всі бажання здійсненні, Синичко.
— Хіба? Нас цьому не вчили, месьє.
— Як це вчителька не знає такого простого?! Отже, загадуй своє перше бажання!
Вона почала щось уявно малювати пальцем у повітрі:
— Я бажаю… я бажаю ягоду мандрагори.
— А що це таке?
— Біблійна ягода. Ягода, якою причарувала юна виноградарка Суламітка богорівного царя Соломона. Вона подарувала йому намисто з мандрагори і прихилила його холодне, стомлене мудрою печаллю серце. І небо запалило в ньому вогонь, і спалахнуло між ним кохання, воістину царське кохання. Від якого сильніша тільки смерть. І вельможний правитель, видатний суддя, до якого за справедливістю з'їжджався весь народ, перемінився. Не бенкетував з послами та радниками, навіть не проголошував нових притч, які напам'ять заучував весь ізраїльський край. Лише сидів під оливою і віршував сороміцькі пісеньки, що їх горлали потім по корчмах блудниці:
Шия твоя — немов та Давидова башта…
Два перса твої — то двоє близнят
молодих у газелі,
що випасаються між лілеями…
Заокруглення стегон твоїх —
мов намисто, руками
мистецькими виточене!
Твоє лоно — немов кругло точена чаша,
в якій не забракне вина запашного!
— Ти так багато знаєш, Синичко. Але нічого, такій гарній дівчині можна це пробачити.
Він підвівся і взявся розпаковувати принесений пакет. Поклав на стіл рожеве артемівське шампанське, баночку ікри, кусень сьомги, мигдаль, фундук, чорний шоколад, тілесно ніжні плоди хурми і звичайний півлітровий слоїк з блискучими чорними ягодами. Вранці йому передав його Коля Щур від баби Лізи.
— Вуаля! — як кажуть твої французи. — Ягоди мандрагори з піднебесної гори Стой.
— Зачекай, — попросила вона і побігла на кухню. Повернулася з ложечкою в руці. Він обережно зачерпнув чорниць, щоб не поранити їх.
— Відкрий дзьобик, Синичко.
Вона стягнула ягоди губами. Тоді відібрала ложечку і зачерпнула для нього.
— Мій дід казав: якщо зорі — очі неба, то ягоди — очі землі. Він був військовим лікарем, дуже розумним чоловіком. І ягоду вважав найціннішою їжею.
Навперебій годували одне одного чорницями, поки банка не спорожніла. Насамкінець вона старанно облизала в його руці ложечку. Ложечка була срібною, старовинною, із зображенням птаха з розпростертими крилами.
— У тебе, Синичко, навіть на ложечках птахи.
— Це теж дідове. Все, що залишилося від колишньої розкоші. Кілька чайних ложечок, срібний підстаканник і люлька з бурштину. Улюблена дідова. — Вона зняла з книжкової полиці люльку і простягла йому.
Таємниче медове тепло сочилося через відполірований руками камінь. Люлька була витесана з суцільного янтарю у вигляді хвоста. А сама головка із срібла зображувала мавпу, що сидить і чухає голову-кришку. Йому доводилося бачити багато шляхетних речей, але ця була змайстрована з особливою філігранністю.
— Це єдина оригінальна копія люльки Чарльза Дарвіна, — пояснила вона. — Ану поглянь через неї на світло.
Він підніс люльку до лампи. У бурштині чорніла комаха.
— Послання з глибини віків, — мрійливо провадила вона. — Якось, у предковічні часи, комашка прилипла до згустка соснової живиці і застигла в ньому. А потім ця сосна впала в море. Дерево зігнило, а смолу омивали хвилі, шліфував пісок. Поки вона не затвердла на камінь.
— У твого діда теж неначе кам'яний профіль, — сказав він, розглядаючи портрет на стіні.
Читать дальше