Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Це немало. Це перший крок. Зробиш перший крок до Нього — він ступить два назустріч. Не поспішай. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його мудрому плину. Увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому. Щоб простити в собі минуле, щоб пізнати сьогодення і розгадати своє майбутнє. І прийдеш до тихої води…

Архімандрит підвівся, поклав долоні йому на голову і прошепотів коротку молитву.

— А тепер іди з миром, — сказав коротко й підійшов до вікна.

— Чи можна мені ще якось навідатися? — запитав прибулий.

— Моя келія відкрита для кожного з доброю волею.

— Дякую, брате Миколо.

Чернець обернувся й глянув на нього дитинно здивованими очима.

— Лука я. Наречений у схимі Лукою…

Коли той пішов, він приліг і довго лежав у пітьмі з розплющеними очима. Дослухався — але не нипало коридорами, не плакала нічия душа, пориваючись від мирської юдолі. Та однаково не спалося. Накинувши вовняну реверенду, вийшов надвір. Вереснева опівніч кольнула свіжістю. Огром липової крони нависав над ним, як могутній дзвін. Архімандрит розкинув по-дитячому руки, підняв голову, приплющив очі і глибою вдихнув.

— Іди з миром, іди з легкістю, — прошепотів Лука.

Очі, щоки й борода його волого блищали. Хоча перша роса ще не впала.

Ліхтарі залили фіолетом горбатий брук монастирської вулички. Як він м'яко не ступав, кроки все ж відлунювали в сторожкій тиші. Здавалося, чувся навіть шурхіт листя, що лягало на синій камінь. Вдихав різке, підгірчавлене горобиною повітря і ніяк не міг остудити думки. «Хвоста» начебто не було. В готелі він навмисно голосно сказав адміністраторці, що збирається в монастир. Відбуде службу, покладе свічки… І його не супроводжували. Бодай сюди. Але зараз… зараз він не був упевнений, що полишений на самого себе.

Піднявся на насип дамби. За верболозом скрадливо плюскотіла ріка. Зійшов з дамби в мокру траву. Час від часу зупинявся, але вода заважала дослухатись. Доведеться в поміч попросити вітер, подумав він. Зняв із себе перуку і пожбурив у течію. Відліпив вуса. Ніздрі вільно втягнули і процідили повітря. Кислувато пахло вербою, підсохлим хвощем, свіжим коров'яком. І в цю сумішку дратівливо вплітався запах тютюну. Не від самої цигарки, а від завзятого курця. Ось що приніс йому вітерець. Може, рибалка десь сидить за кущем?..

Вибрався на тверде і рушив на вогні мостових ліхтарів. Ноги грузли в грубому гравії. І раптом на його кроки наклалися чужі, поспішливі й важчі. Як тінь нічної птиці, майнуло щось над головою. Швах — і цю «тінь» він зустрів своєю рукою, в якій хижо блиснуло напроти місяця біле жало. І почувся тамований скрик, і дзенькнуло щось металеве під ноги. Підтримуючи настромлену на лезо кисть нападника, він гострим п'ястуком ударив його в борлак. Той гикнув, захитався і бухнув навзнак. Біля свого кастета.

Він схилився над ним, витер ніж об знайому жовту шкірянку. Підсвітив обличчя мобілкою. Тоді кінчиком ножа штрикнув вухо. Зіниці зреагували миттєво.

— Послухай-но сюди, барачна вошо. Я міг повернути ніж на двадцять сантиметрів нижче. Це означає, що ти вже зараз не хрипів би. Я не зробив цього свідомо. Бо я не вбиваю. Навіть таких, як ти. Недотраханих на зоні. Я знаю, що ти сидів за гвалтування… Тобі мало повій? Кажи, мало? За дітей узявся?!

Барак заклекотав горлом, але слова не видобув. Довелося підрізати йому комір сорочки.

— Я вирахував тебе, фраєре, по запальничці, — нарешті прохрипів той. — Гадаєш, як одягнув маскарад, то сховаєшся від мене?.. Хто ти?

— Я твоя совість, смердючий Бараче.

— Ти мстиш за неї?

— Я ніколи не мщу. Я не можу дозволити собі такої розкоші.

Барак зіперся на лікоть, глянув на свою продірявлену руку і гидливо скривився.

— Ти спалив мій бізнес. Знаєш, як це називається?

— Знаю. І ти б знав, якби на кічі в ленкімнаті читав книги. Це називається «вирівнювання рівнів». Комуністи дбали про це. Погано, коли дехто має все, а більшість — нічого. Але зараз це нікого не бентежить. То чому б цим не зайнятися мені? Я, звичайно, не Господь, на милосердність не претендую. З мене досить елементарної справедливості… Отже, починаю з тебе. Паскудний твій бізнес, Бараче. Наскрізь паскудний і незаконний.

— Ти мене не лікуй. Закону давно немає. Ні прокурорського, ні злодійського. А ти чому лізеш?

— Тому що в мене свій закон.

— Я на твій закон поклав з пробором, — Барак здоровою рукою ляснув себе нижче живота.

Тонюсіньке лезо знайшло його ніздрю. І він затих, притискаючи скривавлену руку до грудей. Насуплено кліпав.