Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Стійкий олов'яний солдатик…

— Що?

— Так він себе інколи називав. Дід любив сидіти на балконі під китайською трояндою. Завжди ретельно поголений і зачесаний, застебнутий на всі ґудзики, в начищених черевиках. Він сидів з люлькою і вдивлявся в нашу дачну гору. Поряд завжди стояла карафка з портвейном. Це знеболювало його прострілений живіт. Рана час від часу відкривалася, і він заглушував біль тютюном і портвейном. Але він ніколи не був п'яним. Від вина просто ставав мовчазним і холодно врочистим, як на своїх фронтових фотографіях. Дід закінчив війну полковником. Так-так, я не хто-небудь, я внучка полковника, кавалера чотирьох орденів… Його шпиталь розташовувався в Дрездені в якійсь розкішній резиденції. На бинти різали шовкові фіранки і скатертини. Під поранених стелили перські килими. Для анестезії носили з підвалу французькі коньяки і рейнські вина. Коли покидали Дрезден, кожен брав трофеїв, скільки міг понести, А в діда був фургон з похідною хірургією. В мішки з білизною запакував картини, гобелени, посуд, статуетки і колекцію люльок. Саме вона стала його пристрастю. Знаючи про це, оригінальні люльки йому надсилали бойові друзі з цілого Союзу. Один естонський дипломат приїздив подивитися на колекцію. Я бачила, як трусилися в нього від хвилювання руки… До речі, курити люльку набагато безпечніше, ніж сигарети.

Він у задумі підніс люльку до рота.

— А тобі пасує.

— На кого я більше схожий: на мавпу чи на комашку, яку хоче склювати синичка?

— На лисицю, яка бавиться з синичкою… — грайливо відрізала вона.

Він зміряв її довгим прискіпливим поглядом і промовчав.

— Коли в тебе буде день народження, — продовжувала вона, — я подарую тобі цю люльку. Де б ти не був. Нічого дорожчого в мене немає.

— Колекції не роздаровують наліво-направо, — зауважив він із жорстким притиском.

— І ти мені докоряєш, як мама. Що ж, справедливо. За якийсь день я все пустила за вітром. Те, що збиралося десятки, може, й сотні років. Нічого в житті я так не бажаю, як усе те повернути…

— Вечір бажань продовжується, Синичко. І всі бажання здійсненні. Тільки декотрі з них здійснюються не одразу.

Вона поблажливо усміхнулася, як до дитини, і поклала свою вузеньку теплу долоню на його руку. Він прикрив її своєю долонею. Вона нахилилася і опустила голову на його плече. Йому залоскотало в ніздрях від цього жаданого запаху і від несподіваного розчулення.

— Ти нічого не розповідаєш про інших родичів.

— Бабуся померла від раку, коли я була малою. А батька взагалі не було. Музикант-гастролер, якому мама акомпанувала на концертах. Кажуть, нібито він зараз у Канаді.

— Хотіла б його побачити?

— Дуже, — аж скрикнула радісно.

— Після того, як він тобою знехтував?..

— То й що? Він же мій батько. Він подарував мені життя — найбільший дар на цьому світі… Хоча прізвище я ношу дідове.

— Як дід тебе називав?

— Моя князівно.

— Гарно. Але чому?

— О, це окрема тема. Історія його першого кохання.

— Цікаво. Там теж не обійшлося без мандрагори?

— Будь серйозний, — по-вчительськи попросила вона. — Слухай. Дід шістнадцятирічним хлопцем потрапив у будьонівську кавалерію. Там і зустрів він цю жінку. Її відбили в денікінців разом з кількома пораненими. Тих одразу ж шльопнули, а її комполка залишив. Ну, звісно для чого. Висока, туга в тілі, волосся густе, як коноплі. І синьоока — наче два наперстки Сиваша під блідим чолом. Кілька днів сиділа понуро в халабуді. Комполка її не чіпав. І бійців теж застеріг цівкою нагана. Шептали, що вона — князівна, що була при якомусь офіцерові. Так того любила, що плуганилася за ним у походах. І всі вірили цим переказам, бо таку кістку породисту мала, такий взір соколиний, таку поставу, наче з мармуру тесану… Третьої ночі князівна вийшла вмитися до криниці, а бійці зорили зі своєї криївки. І ніхто з них не бовкнув жодного солоного слова в її бік. І жоден не сікався до неї. Бо кожному дозволено поглядати на гору, можна й зіп'ястися на вершину, але дістатися неба — хіба дурневі прийде це в голову. Так казав мій дід, і очі його горіли, як жаринки під попелом… Як вони чекали тих ночей, тих хвилин сяйва прекрасного дівочого тіла, що іскрилося в місячній росі. А потім і денне сонце вона заступила їм, коли одягла сіру шинелю і пішла до поранених. У поруділому від крові наметі урвалися стогони, звідколи увійшла туди сестра милосердя. Князівна. А далі пішло-поїхало. Вона літала з ескадрою в степовій куряві, спала в кибитці, їла козятину зі спільного казана і осявала їх голубінню соколиних очей. Але мовчала. Тріщали кулемети, хрипіли коні, ревіли командири, скрипів пісок на зубах, спекотне марево степу розчахалося навпіл. А вона мовчала. Лише її шинеля сірим птахом металася в гарячій пилюці, припадаючи до тих, що стогнали, що спливали кров'ю… Якось дід побачив, як вона перев'язувала молоденького кавалериста. Розпорола штанину і протирала змоченою самогоном онучкою скривавлений пах. Ліва рука її пестила скроню юнака, і чувся тихий воркітливий голос: «Потєрпі, мільонок. Крєпісь, мальчік. Кровушка тєчот мєрно, ето хорошо. Рана бистро очістітса». І той одчайдушний зарізяка затих, принишк, як куріпка. «Невтомно просив я Господа, щоб поранило й мене, — зізнавався дід. — Щоб я стікав під жимолостю малою кров'ю. І щоб вона присіла поряд і торкалася мого тіла своїми довгими тонкими пальцями. Нічого більшого понад це не мріялося мені на тій війні…» Але вбили її раніше, ніж його поранили. Посікли вночі із зальотної махновської тачанки. Падаючи, він устиг побачити в світлі багаття, як стьобали кулі її шинель — і сірі дірки одразу ж темніли. І як вона, обтяжена кулями, зсунулася на коліна і глухо впала обличчям у жухлу ковилу. Неначе в молитві прощалася з ними — своїми і чужими. Чи, може, дякувала за смерть-рятівницю. І дід мій, судорожно хапаючи пальцями ніч, падав услід за нею…