Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Невесело. А що вже тоді казати про українське щастя?.. Та повернімося, Юхвіде, до наших золотих баранів. Тут і справді купа масивних звірят із «рижухи». Далеко їх не понесеш.

— Я почув тебе, хлопче. Завтра ополудні зайдеш у годинникову майстерню біля Зеленого ринку, спитаєш старого Лейбу. Він уже на пенсії, але щодня приходить привітатися зі своїми учнями. Він, як і я, ніяк не покине справи. Передаси йому вітання від мене, і він тебе відведе до потрібних людей. Вони не будуть знати, хто ти насправді, але базар буде чесним. Наскільки це дозволяють собі євреї.

— Я ніколи не сперечався з ними, Юхвіде. Спасибі.

— Не дякуй. Не ображай мене. Ти ж знаєш, що я твій вічний боржник.

— Будь здоровий і живи довго, мудрий старче. Коли будеш під стіною плачу, поплач і за мене.

— Та ні, під стіною плачу не плачуть. Сюди приносять Богові аркушики зі звітом.

— Гм, як же збюрократів цей світ, коли вже й Бог вимагає офіційних паперів…

Десь із далекої Святої Землі долинув хриплий сміх старого грішника.

Вічний Жид — так його називали в короїдці. А тут слова мали вагу. Як і все, зрештою. І «короїдка» — краще не назвеш виправно-трудову колонію для неповнолітніх злочинців. Вона точила юну душу дощенту, залишаючи незагойні дірки. Територія, де закон відпочива. Режимний закон не міг вгамувати й вирівняти різношерсту босоту-бісоту і збивався на жорстке насильство. А «понятія» — ідеально зверстаний кодекс невільного світу — тут, у короїдці, лише накреслювався і панував у своєму звироднілому вигляді. Немає гіршого, безогляднішого свавілля, ніж дитяче. Ті, що пройшли через усі кола короїдки, ставали або відмороженими биками в дорослих зонах, або фізичними і моральними каліками.

Стомлений, зі спитими очима, капітан, оформляючи його, процідив:

— Тут, паря, про подвиги свої забудеш. А якщо потягне на них, буду бити сильно, буду бити довго і буду бити чоботами. А мало здасться — додадуть твої друзяки. Інструктаж завершено, сопля, йди за матрациною.

І він отримав смердючий смугастий матрац, із тих, що вони шили в жаб'ятнику, — єдину власність свою, кавалок теплого прихистку в цьому холодному і тривожному домі.

Увечері його «посвятили» — пропустили через стрій, де кожен хльостав мокрим рушником. І одразу ж погнали до вбиральні шкрябати залізні вічка. А самі влаштовували вечірні «концерти». «Машка» голяком обгортався в простирадло і танцював на тумбочці. Сороміцько вихляв задом, відгортаючи час від часу тканину, — до причинного місця був припасований клапоть чорної вушанки, а на грудях — рожеві мильниці. «Музиканти» бухали в тазики і гундосили через гребінці, обтягнуті газетою. Інша пацанва підтанцьовувала довкола, блудячи руками в трусах. «Нюхачі» поглядали на комедію через поліетиленові мішки з клеєм, напнуті на голови. Хтось підстьобував себе, закусуючи хлібом, з якого щойно зішкрябав ваксу для взуття.

Потім його кинули на карти і вирішили зробити «горщиком». «Козирні» (у свої шістнадцять-сімнадцять тут кантувалися вже й мокрушники) лінувалися ходити в туалет. На перший їх поклик «горщик» мав підбігати з посудиною. І не тільки підставляти її для справляння потреби, а й підтримувати його пуцюрину, поки той мочився. Лисеняті подали бляшанку і пояснили, як діяти. Але він затявся і пожбурив її в закут кімнати. Верховод Штопор поманив до себе корешів, щось пошепталися і розійшлися. А коли всі вляглися, четверо пацанів притисли Лисеня із обох боків скрученими простирадлами до ліжка. Інші дружно потяглися сюди з табуретками. Повилізали на них і з радісним реготом спрямували на нього свої струмені.

Якимось дивом йому вдалося вивільнитися. Вхопив вільну табуретку і кинув у вікно. Вже на підвіконні збагнув, що йому не пролізти через павутиння дротів. А жива підкова підступала до вікна.

Що мав робити?! В нього були голі руки і скляні друзки під ногами. І він почав обіруч хапати їх і кидати в голе братство. Ті відринули, кинулися врозтіч. А він уже біля другого вікна гатив у шибки — і скло сипалося на голову, а відтак, запущене ним, летіло на кривдників, що захищалися ковдрами. Підхопивши найбільший кусень, стікаючи кров'ю сам, він посунув на Штопора. І в очах його множинно і страшно танцювали осколки ненависті. Тоді хтось іззаду (на той час він ще не навчився потиличного зору і вміння вловлювати вібрацію чужого тіла за три кроки від себе) оглушив його табуретом по голові…

Поки провадили розгляд, він хирів у «больничці». Рани поволі затягувалися струпами, біля ока чорніли три металеві скоби, які нашвидкуруч наклав їхній ліпило. Відтоді це око ніколи не сміялося. А тоді йому взагалі було не до сміху. Тим більше дивувала хитрувата усмішечка носатого вайлуватого чоловіка, що заходив у «больничку» за нашатирем для якоїсь роботи.