Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Синичко! — зупиняє її голос іззаду.

Граційно повертає свою медальну шийку й запитує з променистою приязню:

— Хіба ми з вами знайомі?

— А хіба вчителька й учень повинні бути конче знайомі? Досить того, що в них спільні знайомі — слова.

— Отже, ви хочете, щоб я вчила вас слів?

— Хочу. Але в нас немає класу.

— Нічого. Ми скористаємося методом Арістотеля. Він навчав, прогулюючись з учнями під оливами.

— Воістину мудрець. Замість олив у нас будуть ці липи.

— То з якої мови почнемо? — лукаво примружилась.

— З французької.

— Цікаво, для чого французька людині з англійськими звичками. Зокрема — зникати не попрощавшись…

— О, тут я справді інтернаціоналіст. Мені імпонує ще й болгарський звичай — ствердно кивати головою, коли щось просять, і робити навпаки.

Вона йшла трішки попереду і від неї віяло свіжістю. Він ще раніше це вловив. Так пахнуть молодим листям дерева, що ростуть біля води. Навіть у спеку.

— Що ви знаєте по-французьки? — спитала вона.

— Буквально декілька слів. Та й ті, здається, французи вкрали від нас, коли їх звідси гнали назад до Європи.

— Що ви таке кажете?!

— Наприклад, аперитив — «а перед тим». Або сомельє — «сам наллє»…

Вона розкотисто засміялася.

— Ви не знали? Араби теж від нас чимало запозичили, — жваво продовжував він. — Наше «з салом налий, кум» вони переінакшили в «салам алейкум». Я вже не кажу про москалів…

— Не кажіть, не кажіть. Поки сонце зійде, Росія очі виїсть.

Перекидаючись слівцями, як м'ячиками, вони звернули в тиху безлюдну вулицю. Хідник оторочувала самшитова огорожка. Дівчина весь час звертала його увагу на якісь милі придибенції. Вона все це називала по-французьки. Кришка люка з давнім австрійським литвом. Гірка різнокольорових гарбузів у якомусь дворі. Бляшаний півень над рундуком. Деревцята, що виросли на даху покинутої недобудови.

— Небесні дерева, — переклала саму себе. — Їх посіяли там птахи, які дають їм скупу поживу. А дощ і роса напувають їх. Коли зривається вітер, їм, напевно, здається, що вони літають. Але коріння не дає їм злетіти. Навіть там…

За живоплотом причаївся крихітний павільйончик з білими виносними столиками.

Кивнувши в той бік, він спитав:

— А учні Арістотеля мали перерви?

— Коли вони стомлювалися, то сідали десь біля джерела і провадили годинку запитань і відповідей.

Вони теж сіли, і вона замовила для них банош.

— Це наш делікатес, — пояснила. — А зараз питайте, що вас цікавить.

— Мене цікавить, чому ти носиш лілові туфлі?

— Шановний незнайомцю, а ви хіба не знаєте, що все робиться для когось. Я взула їх для вас. Вони ж вам подобаються. Жінка завжди відчуває, коли її помічають як жінку. Коли ви вперше побачили мене як жінку — це було під вечір у коридорі дитбудинку, — то зачаровано дивилися на мої туфлі. Інші зазвичай мене роздягають очима. А ви — роззували. Це було дивно, але мені сподобалося. Краще залишатися босоніж, аніж голяком під масними поглядами. Хоча ваш не такий. Ви оглянули мене знизу вгору і зупинилися на очах, а не на чомусь іншому. І поки піднімалися ваші очі, я теж росла в своїх очах. Неначе піднімалася навшпиньки, як дівчинка-підліток, що прагне швидко підрости. І взуває материні туфлі… Я теж крадькома брала її найкращі святочні лілові туфельки. Я завжди хотіла бути схожою на свою маму. Якби ви знали, якою вона була в молодості.

— Здогадуюся. Я бачив портрет на стіні.

— Вона сьогодні зателефонувала з Єрусалима. Приймає процедури, каже, що давно не почувала себе так добре. У світі ще існують дива… Але я не завершила про туфлі. Тоді я мріяла, що коли виросту, то теж матиму саме такі, як мамині. Котрі вона взувала на концерти. А потім забула про це. І ось навесні в Братиславі я побачила у вітрині лілові туфлі. Я не могла їх не купити. Сільвупле, месьє… Я задовольнила вашу цікавість?

— Цілком.

— А тепер запитання моє: чому ви усміхаєтесь тільки одним оком, а друге залишається сумним?

— Гм. Мабуть тому, що я наполовину оптиміст, а наполовину песиміст. У всякому разі так було досі. Але обіцяю, Синичко, що тобі я посміхатимусь повноцінно.

— По-болгарськи…

Цього разу зареготав він. Аж знітилася офіціантка, що принесла паруючу страву.

— Це давня їжа наших верховинців, — пояснила дівчина. — Вони ніколи не мали вдосталь хліба, колотили на вогні кукурудзяну крупу з водою. А при можливості присмачували її всім, що доброго було під рукою, — сметаною, сиром, яйцем. Ось і з'явився банош.