Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Але не це його зараз бентежило. Його думками володіла вона. Він думав про неї навіть у сні, обмацуючи руками порожній простір. І руки все ще пахли нею. На пальцях залишався спогад про змокрілу білизну. В розбурханій уяві домальовувався невиразний малюнок ночі. Вранці голячись, він побачив у запітнілому дзеркалі лазенки її обличчя. В зібганому покривалі йому привидівся віолончельний вигин її стегон.

Та більше, ніж крамольне жадання лілових туфельок, його непокоїло інше бажання, дивне і зовсім йому не знайоме, — бажання говорити з нею. Бажання розповідати їй про те, що він думає, що знає і що приховує. Хотілося розмовляти з нею і бачити при цьому її очі. Ніхто ніколи в житті не слухав його так, як вона. З радісним подивом і легкою іронією — своєрідною формою самозахисту. Навіть коли вона мовчала, слухаючи його, то випромінювала свіжість сприйняття, дух причетності. Теплі блискітки її очей ніби торкалися його губ, ніжили їх.

Саме цього він злякався ще раніше. Пробував обдурити себе, що це лиш емоційна фантазія на тлі сумбуру останніх днів. Звична пригода, поклик плоті, який легко вгамувати й забути. І вчора, коли це сталось і воно не просто сподобалось, а приголомшило, розплющило його, — він розгубився. Поривався стерти цю ніч з пам'яті, а вона щоразу виринала, мов підземна ріка.

Либонь, уперше щось володіло, керувало ним, а не він сам.

«Таки щось ми оминули з тобою, Тата…

Так, ти навчив мене головним речам. Навчив бути вільним. Навіть за колючкою. Бо несвобода — це не тісний простір. Це тіснота душі, мілина серця. Вільними ми приходимо в цей світ, і ніхто не в змозі накинути пута на нашу безсмертну душу. „Де б ти не був, синку, ти завжди вдома. Так і живи, так і поводься“. Мені, бездомному і безрідному байстрюку, ці слова відкрили сутність свободи. Свободи, яка не зовні, а всередині, в тобі. І я став дихати вільно.

Ти навчив мене відчувати час і не боятися його. Ми скоро минаємо і зникаємо, якщо починаємо залежати від часу. Він невблаганний, ми не можемо ні прикупити собі його, ні подовжити. Ми мусимо лише скоритися йому і здатися на його плин. Бо ми — піщинки ріки часу. Якщо ти віддаєшся цій ріці, вона винесе тебе куди потрібно. Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. „І яка різниця, хлопчику, — життя чи смерть із тобою? Хто в труні, а хто на поминках — це, власне, тільки деталь…“

Ти навчив мене ритму. Мудрої, злагодженої вібрації тіла, кожної клітини, кожного нерва. Ритму серця, думки, крові, сперми. У всьому — ритм. Птах, що завис у небі, — це ритм. Риба, що завмерла в глибині, — це теж ритм. Змія, що ковзає по каменю, — теж ритм. Самовладна замкнутість системи. „Знайди свій ритм, підкори його собі — і підкориш свій настрій, спокій, мислення“.

Ти навчив мене слухати людей і говорити з ними. „Слухай людей — і все, що тобі треба, і саме тоді, коли треба, почуєш. Говори так, щоб слова відлітали від зубів, і тебе почують. Говори „так“ або „ні“. Говори коротко, чітко і загадково. Бо всієї правди й так не викажеш словами. Та й кому вона потрібна?..“

Ти навчив мене, Тата, любити життя. Міцно, чіпко… Ламаючи нігті й зуби, вгризатися в нього, смакувати ним.

Ти навчив мене захищати це життя. Спочатку ножем. До знайомства з тобою я, впертий відказник і табірний „боєць“, виявляється, навіть не знав, як годиться тримати ножа. Кут леза має більше значення, ніж його довжина. А рука, твоя рука, має бути легкою і теплою, як тоді, коли хочеш погладити жіночу грудь. І погляд, твій погляд, повинен бути холодним і гострим, як ніж. Тоді ти втричі дужчий, бо вкупі з тобою — ніж, рука і очі… І тоді буде тільки один удар, який не осоромить ні тебе, ні твою жертву. Один, як „цок“ годинника, штрик.

„Бо ми не різники, ми не можемо дозволити собі колоти двічі. Бо це — людина, хоч і шакал. Бо це твій ворог, до якого слід мати повагу… І не дивися в очі. Дивися в ямочку, в кругленьку заглибину під борлаком. Там, де найбільше життя, і де воно найменш захищене. Це лише „плотва“, „комсомольці“ й слиняві фраєри зі страху чинять криваву мокроту. А потім хлюпаються в крові разом із пораненим… Нам так чинити западло, хлопче. Не ми ліпили душу людську, не нам її губити. Хіба що тебе згубити хочуть — тоді захищайся“.

Не раз я згадував тебе, Тата, коли стояв проти якоїсь падлюки чи цілого кодла з жалом, — стояв завмерлий і холодний, як гад, з легкою рукою і легким серцем, без краплі страху. Некліпно вдивляючись у чуже підборіддя, завжди давав їм шанс, простір для відступу. І лише відморожений покидьок, без крихти поваги до твого і свого життя, ліз далі, жадаючи чужої крові. І тоді — „цок“ казав його годинник і замовкав назавжди.