Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Хто? — запитали за дверима.

— Пан ніхто.

Ключ повернувся, і двері прочинилися на ланцюжку.

— Пан ніхто, який про всіх все знає, — сказала дівчина, тамуючи позіхання. Не видно було, щоб вона надто здивувалася. — Що трапилося?

— Трагедія. Я з'їв чарівне яблуко і став самотнім у цьому місті.

— Тоді поплачте і, може, сльози розтоплять крижинки у ваших очах.

— Трагедія номер два: я не вмію плакати.

— Це не найгірший діагноз, — сказала дівчина, впускаючи його до квартири. — До речі, в мене теж невтішна новина. Ваш букет на балконі склювали пташки.

— Я це підозрював. Ось вам заміна, — витягнув з-під поли хризантему. Знайшов її руку і поклав квітку на долоню.

В приміщенні було темно. Вона не понюхала квітку, як це роблять усі, а притулила її до голих грудей. І мрійно промовила:

— Харизма осінньої хризантеми.

— Харизма… Я чув це слово, та не знаю, що воно означає.

— Воно означає, що біля когось ти почуваєшся по-особливому. Насолоджуєшся його присутністю, дихаєш ним. Хочеться підкорятися йому.

Він намацав вимикач — і кімнату залило світло. Вона стояла босоніж у прозорих шовкових трусиках і жакеті на голе тіло. В тому ж жакеті він її бачив у сиротинці.

Він дивився на неї. Вона на нього.

— Гарна комбінація, — зронив нарешті. — Вам бракує тільки лілових туфельок.

Вона мовчки ступила вперед, проминула його і пішла в коридор. Через непритулені двері він бачив як вона, не нахиляючись, всуває ступню в лілову туфельку. За хвилину повернулася і знову стала посеред кімнати. І дивилася на нього не кліпаючи.

Тримаючи її за стан, він сповз навколішки, ліг на килим. Підібгав під себе ноги, як дитина, і притулився щокою до її кісточки. Ногою вона відчувала, як б'ється живинка на його скроні. За мить вона теж опустилася на коліна, відгорнула жакет і лягла на нього.

— Туфлі залиш, — почула благальний голос водночас із звуком роздертого шовку.

Скрипнула підлога, підбори зацокали об паркет. Він обхопив її гладенькі сідниці долонями-клешнями, втискаючи її в себе, розбухаючи всередині гарячою пульсуючою твердістю. Голова її то піднімалася, то опускалася, губи намагалися зловити його губу, повіку, мочку вуха. Присмоктувались на мить, губили і знову спрагло шукали. Зуби їх, зустрічаючись, цокали. Її ланцюжок холодив йому груди, його дихання обпікало їй шию. Клапті шовку прилипли до тіла, і стегна їхні злилися в єдиній дрожі. Коли вона завмерла, здригаючись, щоб прийняти його всього, він затулив їй рукою рота, аби не почули сусіди. І вибухнувши одне в одному, як дві гранати, вони розлетілися на осколки і відірвалися одне від одного…

Потім він мовчки підвівся. Підняв з килима зім'яту хризантему й поклав на столик. У коридорі дістав гаманця, підсвітивши собі мобілкою, і витяг купюру, другу, третю. Роздратовано хмикнув і увіпхав гроші назад. Коли прочиняв двері, з кімнати долинуло нарочито зухвале:

— Туфлі вже можна скидати?

Він нічого не відповів, тихо зачинив за собою двері.

Коли здоровань у жовтій шкірянці і з рудою косичкою на потилиці вийшов із «Золота тигра», він підвівся з лавки і пішов йому назустріч. Обидві руки в нього були зайняті. В одній тримав коробку з тортом, у другій — передачу зі Львова. За два кроки до автомобіля вони зіткнулися плечима.

— Вибачте, — недорікувато сказав чоловік із тортом, бо в роті тримав незапалену цигарку. — Могли б ви мені припалити?

На мить їх погляди схрестилися, висікши іскру. О, як він добре знав такі погляди — підозрілі, тверді, жорсткі, що шмагали на відстані, коли не було можливості вдарити рукою чи чимось іншим. Безнастанні змагання очей вимуштровують такі погляди тільки там, де від одного позирку можна обпектися, заробити косяк, а можна й фарт зачепити в кентовці.

— Я не маю чим, — буркнув шкіряник.

— В мене запальничка в лівій кишені. Якщо вам не важко…

Той сягнув рукою вниз. Спочатку обережно помацав кишеню зовні (не простачок!), відтак дістав запальничку і клацнув на витягнутій руці (не комсомолець!). Чоловік смачно затягся і посмішкою подякував тому. Здоровило з цікавістю оглянув запальничку і дещо потеплів очима. Перевів погляд на нього.

— Ні-ні, не золото, — приязно пояснив чоловік. — Просто гарна робота фірми Сваровскі.

Шкіряник похмуро, наче на власному похороні, посміхнувся і вернув цяцьку до його кишені. Перламутровий «Додж» кліпнув йому у відповідь зі стоянки на сигнал брелка.

А чоловік із пакунками бадьоро пішов собі далі. Йому гарно було на душі — такі люб'язні люди довкола. І будка йому сподобалась — ошатна, голубенька, з червоним написом «Партія гуманної демократії». Її, як він і просив, притулили до тильної стіни бібліотеки, за якихось десять метрів від «Золота тигра». Ніби ненароком він зачепив будку плечем — і вона ковзнула на коліщатах. Мобільна партія готова була рухатися в будь-якому напрямку. Коля хвалився, що власноручно малював літери. Бо ж він оформляє стіннівки в Будинку школяра. Тому й виглядала «демократія» трішки по-дитячому кордубато.