Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Смачно, як у дитинстві. Щось подібне я їв у Дагестані.

— Взагалі, майже всі делікатеси з'явилися через бідність.

— Як уся техніка — від лінощів, — докинув він.

— Не смійтеся, це справді так. Візьмемо хоча б французів, їхні вівчарі, силуючись, уперше з'їли зіпсований, запліснявілий сир, який згодом назвали рокфором. Ваші болгари за відсутності м'яса пекли на ватрі овочі. Слов'яни, щоб риба не гнила, солили її і в'ялили. Ось вам і балик. Так само, щоб не псувались, скидали в діжки з ропою огірки, гриби, капусту. Тепер ми смакуємо соліннями. Або взяти угорців, які прибули сюди тисячу років тому. Вони мандрували верхи десятки верст щодня. Кусні грубої конятини клали під сідло — там вони просякали кінським потом, маринувалися. Відтак їх доварювали в казані з гіркими коренями й духмяними травами. Так з'явився гуляш-бограч.

— Ти ще згадай про делікатес китайських імператорів. Яйця, за відсутності холодильників, закопували в землю. І, бувало, що забували про них. Чим довше вони зберігались у землі, тим вишуканішими й дорожчими ставали — улюбленими ласощами.

— Нащо нам китайські яйця, коли маємо український борщ, який називають геніальним рецептом кулінарії. А це, власне, мішанина з усього, що росло під вікном господині, — буряк, капуста, морква, петрушка, цибуля, картопля, часник і пожовкле згіркле сало в коморі, яке ні на що більше не годилося.

— А де ж твій закарпатський патріотизм?

— Закарпатці виростають на квасолі з капустою. Смішно, але провідні дієтологи називають цю страву найбільш збалансованою і поживною. Хоча що тут смішного? У жмені квасолі міститься половина добової норми білка для людини. Без холестерину, на відміну від м'яса. А у квашеній капусті значно більше вітаміну С, ніж у лимоні. Пригадую, як тітка в селі готувала цю страву. Коли квасоля ставала м'якою, брала промиту квашену капусту і висипала в каструлю, варила, помішувала, доки капуста не стане м'якою. Додавала розсіл. Тоді відсувала горщик на край шпора, брала сковороду, наливала пахучої олії, кришила цибулю й смажила до коричневого кольору. Черпала варішку пшеничного борошна, висипала до цибулі і смажила далі, поки борошно не стане теж коричневим. Після того ранташ зливала в горщик. Запах було чути аж на вулицю. Квасоля з капустою залишалася смачною протягом тижня. Горщик із цією стравою завжди стояв у кухні на чільному місці… М'яса закарпатці, на відміну від сусідів-мадярів, їдять мало. М'ясоїди агресивніші, більш вольові, схильні до домінування. А городина, молоко і крупи налаштовують на мирний, споглядальний лад. Рослинна їжа прив'язує людину до землі. До своєї землі. Не те що тваринництво, воно схиляє до кочування, до загарбництва чужих територій. Яка їжа — такі люди.

— То які ви?

— Як голубці.

— Як хто?

— Це ще одна чисто наша, закарпатська, страва. Їх ще називають тут голубками. Банальна крупа хитро упакована в капустяний чи виноградний лист і складена в казані. Кожен самодостатній екземпляр, кожен із потаним умом. Ніби й усі разом, але кожен у «своїй хижці». А під твердим листом смиренна готовність до того, що хтось тебе легко з'їсть. Це таки наша страва.

— Цікаво, — підвівся він, — але сьогодні ми будемо робити все по-французьки. Аперитив буде в «Якорі», вино питимемо у «Вишневому саду» і завершимо десертом в «Едушо». Бо, як кажуть у Парижі, коли ти сидиш за столом, ти не старієш, — останню фразу сказав по-французьки.

Вона з подивом глянула на нього:

— Такі здібні учні мені ще не траплялися.

— Здібні учні здібні на все.

Потім вони прогулювалися парком із пораненими часом скульптурами. Інтелігентний дідок бігав доріжками, тікаючи від інфаркту. Інший пилкою нарізав собі сушняк на дрова. Під горіхом вовтузилися діти.

Цілий вечір стелився перед ними за цими завмерлими деревами, і вони не поспішали. Звільна вийшли до набережної і, зіпершись на поручні, дивилися на монастир, що накрохмалено білів у пречистій просині.

— Князь Федір Корятович з Подолії колись оселився тут, — розповідала дівчина. — Він залишився без спадку й батьківщини, прикипів серцем до цього рутенського краю. Світанками, коли Латорицю огортали савани туману, любив прогулюватися її берегами. І якось у хащі йому зустрівся «змій-драконт». Князь покликав на поміч святого Миколая і поборов змія. І звелів закласти наріжний камінь для Божої обителі на честь свого рятівника — Миколая. Така дійшла до нас легенда. А монастир стоїть.

Він обняв її ззаду і поцілував у шию. Дрібна дрож пробігла її тілом.