Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Пам'ятаю твій почерк, Лисе.

— Еге, він зовсім не докторський. Але зараз потрібен гарний доктор. Може, й не один. У Братиславі є інститут крові. Занотуй, будь ласка, прізвище хворої. Треба показати її кращим фахівцям. І дати все краще. Ну, твої передові технології. Розумієш?

— Що ж тут незрозумілого? Це моя сфера.

— Тоді ще одне запитання: чим ти живеш, Маркізе?

— Я розумію, що ти питаєш, Лисе… Мабуть, я живу донькою. Вона вивчає філософію в Сорбонні. Але ми щодня розмовляємо по телефону. Ще чим я живу?.. Вечорами люблю слухати старий джаз під келих вина. Або дивитися старі радянські фільми. Тебе це смішить?

— Ні.

— …Ну, й робота мене гріє. Все-таки, мабуть, не найгірше — лікувати людей, гамувати біль, відсувати смерть…

— Це — найкраще, Марку.

— …Але, знаєш, Лисе, пісок все одно скрипить на зубах.

— Який пісок?

— Той пісок… Одеський. Буває, спиш, а він тисне тобі на груди. Прокинешся — а рот неначе повний піску. І ніс, і очі, й вуха… Як тоді… Це як хвороба якась…

— Маркізе, вилікуйся. Новітні технології тепер лікують майже все. Десь я чув… Ну, бувай, брате. Зустрінемося на Різдво в Люксембурзі.

…Пісок був скрізь — на стінах, на стелі, на долівці. Пісок був їх домом. Їх постіллю і столом. Був їх водою — нерідко шмарували себе ним, коли довго не виходили з печери кар'єра. Піском присипали рани.

Плин часу під землею вони відчували, як кажани. І, як кроти, орієнтувалися в гнітючому підземеллі. Коли над пластами вапняку й піску сходило сонце, вони прокидалися. Згортали пісок із грудей і пліч, стріпували його з волосся, з вій, з вух, спльовували жовту в'язку жижу. Ополіскували роти солоною морською водою, але пісок до решти не вимивався і далі весь день скрипів на зубах. А в кутиках очей і губ залишалися сірі кірочки, які вимивало тільки море…

Густою вервечкою вони плуганилися до виходу, м'яко шурхаючи босими п'ятами. Першим виряджали Лисеня, бо в нього була гостра чуйка. Він на відстані відчував ментівські засідки чи закрадки чужих, не берегових, зграй. Він був відчайдушним пролазою і в руки нікому не давався. А якщо й був спійманий і дико битий, то затято мовчав і жодного разу не привів ворогів до підземного стану «бакланів».

І від рибалок Косоокого Паші він раз і назавжди втік. Хоч там і жилося ситніше й безпечніше. Зате цілими днями мусив випускати риб'ячі тельбухи і там же, в смердючих бочках, гнити сам. Косоокий Паша підібрав його в морі, коли той борсався в дірявому ящику, втікаючи від своєї прохацької долі на бульварі. Через це він і зараз оминав бульвар. А тоді, коли його витягували на баркас, шмаркач штрикав у повітря ножиком — відбивався. І Косоокий Паша, заламуючи йому руки, сміявся: «Чортове морське вовченя! З таких вовки виростають…»

Вовком морським не став. А кличка Лисеня прилипла до нього після того, як Тухлий здибав його в піщаній норі. Стояла сльотава осінь — і малий утікач рахував дрижаки в собачій ямі, загорнувшись у діряве руде кашне. «Агов, Лисеня, ти наче здихаєш?» — озвався до нього Тухлий. Хлопченя, дрібно вистукуючи зубами, позирало гострими запаленими очима. Тухлий витяг із кишені пахучий марокканський апельсин і простягнув малому сіромасі. Той не ворухнувся. «Бери, коли дають. Біжи, коли доганяють. Бийся, коли нападають», — чвиркнув крізь зуби разом із слиною свій філософський кодекс Тухлий. Замість лівого ока в нього мокріла гнила яма. І це найбільше в ньому страшило дітлашню. Око він утратив у набігу на порт.

«Не бійся, Лисеня, дядя маленьких не зобижає, — сказав він тоді, криво посміхаючись. — Ходімо з нами, відігріємо, нагодуємо. Один загнешся тут». Тухлому потрібні були нові люди, бо після останньої облави виводок «бакланів» добряче переполовинили.

Промишляли вони на узбережжі — рибний базар, причали, пляж. Прихоплювали, де що погано лежало, чистили відпочиваючих, п'яних рибарів, зазіхали на дрібні морські вантажі, коли туди не потикалися «докери». «Докерів» вони уникали, зате ті підстерігали їх біля порту з металевими прутами й сікли на капусту. Порт був занадто ласим шматком, щоб ним ділитися з кимось. Порт гріли законники.

Мирно співіснували «баклани» лише з «дачниками» — бездомними п'яницями та іншою крихкотілою шантрапою, що тулилася по пустирищах і закинутих дачах, годувалася з садів та городів передмістя. Зате смертно ворогували «баклани» з «пасажирами».

«Пасажири» порядкували на вокзалі і в потягах, вважаючи себе вуличними аристократами — прилизані, прибарахлені, нахабні. Вони полюбляли спускатися на узбережжя, щоб тринькати легкі гроші. Тоді Тухлий піднімав своє кодло. Малеча налітала зі жменями солоного піску і жбурляла в баньки прибулих. Далі давала залп артилерія — грудками ніздрюватого ракушника. І вже летюча кавалерія з палицями наголо блискуче довершувала операцію. Трофеї — кепки, майки, годинники, окуляри, кастети — ділили чесно. Спочатку вибирав Тухлий, потім його компанія, а відтак інша дрібнота. Лисеня не належав ні до тих, ні до інших. Він був сам по собі, понурий і мовчазний, ще й не надто старанний у промислі.