Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Про книги я чув. А ви добре орієнтуєтесь у процесах. Класичний консультант.

— Я вже не консультант. Та, зрештою, ніколи й не була ним. Але не будемо про це. Як ваш незнаний?

— Хто?

— Так називають дітей з невідомим батьківством. Дітей нічиїх і нізвідки, — вона нахилилася до нього і продовжувала пошепки: — Знаєте, скільки дітей знаходять під парканами, на пустирищах і навіть у нужниках?! Віднедавна, як держава почала виплачувати матерям допомогу, їх поменшало. Але такі діти будуть завжди. Діти випадку, діти гріха, нерозділеного кохання… Сиротинців не меншає, ще й додатково відкривають будинки сімейного типу.

— Незнані, — сказав він задумливо. — Цікаве слово.

— Ну, слова — це ваш матеріал…

— Незнані, — ще раз повторив він. — Ніхто їх не хоче знати.

— Помиляєтесь. Ними навіть дуже цікавляться. І ви в тому числі…

Вона це сказала з легким докором. Підійшла офіціантка.

— Яке ви любите тістечко? — запитала його дівчина.

— «Хвилі Дунаю», — інших назв він просто не знав.

«Хвиль» тут не виявилося, і він згодився нате, що любила вона — «Тірамісо». Такі слова можуть запам'ятати тільки жінки.

— Я скористався вашою порадою і майже все дізнався про того хлопчика.

Дівчина знову наблизила своє обличчя і чітко, розміреними складами промовила:

— Ніколи ніхто не дізнається всього про цих дітей… Та й не треба, — тріпнула волоссям. На нього війнуло запахом живиці. Так пахне бурштинова соснова смола, розм'якла на сонці.

— Принесли тістечка. До них смакував чай із ромом.

— Ром — молоко піратів, — зауважив він, щоб зіскочити з теми. — Колись я плавав юнгою на маленькій шхуні і старі матроси вчили мене пити чай з ромом. Знаєте, як це буває? У прокуреній портовій таверні збирається матросня, щоб після місячної хитавиці спокійно посидіти собі до ранку. Замовляють чай із ромом. Відпивають з кухля ковток і доливають рому. Відпивають і знову доливають. І так до ранку.

Вона всміхнулася, і він пошкодував, що немає фотоапарата, щоб зупинити цю посмішку. Йому ще й ще хотілося смішити її.

— А зараз, як обіцяли, розповідайте мені про свою творчість, — попросила вона і склала, як учениця, на столі руки.

— Так, обіцяв, — непідроблено зітхнув він і неохоче почав: — Що ви знаєте про слово?

— Про яке слово? — стрепенулася.

— Про написане слово.

— Ну, я люблю читати. Читаю, відколи себе пам'ятаю.

— Читати й писати — це різні речі. Можна сказати — протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, а виходить інше…

— Ви не схожі на письменника, — несподівано встромила дівчина.

— Чому? — без здивування запитав він.

— Я знаю трохи одного письменника. Він зовсім інакший. Він так дивиться, що ти, навіть не читаючи книг, віриш йому. Він говорить смішні речі, а в очах жура за весь світ.

— А я безжурний…

— Ні, не це. У ваших очах теж зачаєний смуток, але ще більше в них упевненості. Суворої впевненості. Як у гладіатора. Ви бачите лише те, що хочете бачити, відсікаючи непотрібне, зайве… Ви знаєте, що з вами було, що є і що з вами буде. А якщо не хоче бути, то ви зробите так, щоб було. Ви схиляєте людей своїм поглядом, тембром голосу. Кажете про слова… Слова не мають значення для таких людей, як ви… Я спостерігала за вами тоді, коли вас культурно відшив наш директор, і боялася, що від вашого погляду спалахнуть фіранки, а телефонна слухавка в руках розкришиться на пісок…

— І ви злякалися за свого директора?

— Ні, за вас. Я здогадалася, що це вам дуже потрібно і ви можете встряти в халепу.

— Так, письменники різні бувають, — промимрив він.

— А директора мені не шкода. За нього є кому подбати. Вона знову взялася за тістечко, збираючи довгими тонкими пальцями шоколадні крихти і підносячи їх до рота. На золотавому пушку над губою зачепилася крихітка, і йому кортіло обережно зняти її і піднести до своїх губ. Здавалося, навіть відчуває на язиці смак тієї окрушини. «Синичко, дай мені крихітку з твого дзьобика», — попросив подумки, а вголос промовив:

— Яніно Сергіївно, мені дуже прикро, що так сталося. Це через мене у вас неприємності на роботі?

— Навпаки. Неприємності скінчилися. Я давно поривалася піти звідти. А зараз тим більше мене там нічого не тримає. Буду забирати маму з лікарні. За нею потрібен догляд. Її лікували в Братиславі, в інституті крові. Далі, кажуть, немає сенсу там лежати. Або операцію робити, або лікуватися вдома. А з ними я розрахувалася сповна. Тепер буду уроками заробляти. Бо ж я ніякий не консультант, я — перекладач, вчитель іноземних мов. Англійської, французької і трохи іспанської…