— Алло, це пані Марта?
— Йой, так красно мене ще ніхто не називав. Золотику, ваша пані ще затемна корову доїть, гусей годує і на всю файту готує фриштик. А пак береться тісто місити. Багато говорити — мало слухати. Кажіть, що маєте мені казати.
— Маю замовити у вас торт.
— Це я здогадалася. Який торт?
— А який би ви спекли для дорогої вам людини? Мені порадила вас Єлизавета Петрівна, акушерка, з якою ви працювали.
— Ліза? Най Господь її береже і її золоті руки. Не знаю, чиї ще сотворили стільки добра людям. Ліза любить «Дунайські хвилі». Мені теж цей торт смакує. Але чи вам полюбиться? Ану, зробимо так, по-панськи, як своєму. Донька вам зажене на телефон рецепт і образчик, а ви скажете, чи ляже вам до дяки.
— Добре. Я ще вас хотів запитати про свого… далекого родича. Мішо… Прізвище не пам'ятаю. Дружина його померла при пологах у вас… Близнята народилися, а вона померла. Єлизавета Петрівна розтин робила. Він, той Мішо, молоко до вас носив у лікарню…
— Та де б не знала? Скільки того села.
— Живе він?
— Чому б не жив? І позавчора дзвонив…
— Що?
— Дзвонив на Службу. Він дзвонар при церкві. І прізвище в нього Звонар, і в дзвони б'є на празники. Роки вже не ті, щоб на дзвіницю лазити, але деколи ще зможеться. А так — помалу сторожить Мішо у винниці. Ще з радгоспу, хоч ті землі вже давно викуплені…
— Сам живе?
— З невісткою. Сина десь на Уралі деревом прибило… А той дітвак, що живий лишився по Анці, прощена би була, той Миколка… чи знаєте, хто він нині?
— Не знаю, я давно тут не був.
— Архімандрит Лука. В монастирі нашому. Та хто його не знає? З цілої області везуть до нього розслаблених на молитву.
— Та що ви кажете?!
— Кажу, як є. Але ви мене, пане, так завгурили, а я служниці, перебачте, не маю…
Невдовзі затьохкав сигнал повідомлення. Ось він — ніздрюватий кусень, ув'язаний рум'яними, коричневими й білими шарами, хвилеподібний згори, облитий матовим шоколадом. А всередині відверта м'якоть плодів стікала густим соком. Зранку він не мав у роті й рісочки, і від цього дива йому засмоктало під грудьми.
«Дунайські хвилі». Тісто: 2 склянки борошна, 250 г масла, б яєць, 1 склянка цукру-пудри, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку до печива, 1 пачка ванільного цукру, ром, 1 кг свіжих фруктів (персики, абрикоси, ананаси, айва).
Крем: 250 г масла, 1,5 склянки молока, 1,5 склянки цукру, 2 ст. ложки борошна, 2 ст. ложки крохмалю, 1 пачка ванільного цукру, 1 цитрина.
Помадка: 125 г масла, 3 ст. ложки води, 3 ст. ложки цукру, 3 ст. ложки какао.
Розтираємо в макітрі масло з цукром-пудрою, поступово додаючи по одному жовтку, ванільний цукор, просіяне через сито разом з порошком до печива борошно, ром. Вкінці додаємо збиту з білків піну й замішуємо тісто. Ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао і 2 ст. ложки води. На вистелену промащеним папером бритванку, що має високі стінки, викладаємо ложкою білу частину тіста, рівномірно розподіляючи його по всій формі, на неї таким самим чином викладаємо тісто з какао. Посипаємо його білими сухарями — вони вберуть вологу. Зверху розкладаємо густо нарізані фрукти (в довільному порядку, рядами або хвилями). Висота фруктового шару може бути 2 см. Випікаємо в нагрітій печі не менше, ніж 45 хв. Коли корж охолоне, змащуємо його зверху кремом, а потім заливаємо помадкою.
Помадку готуємо так: вказані продукти нагріваємо, доки не розчиниться цукор, весь час помішуючи, охолоджуємо і виливаємо на корж.
Крем. Змішуємо цукор, борошно та крохмаль, розводимо суміш молоком. Після цього ставимо на малий вогонь і варимо до загустіння, при цьому інтенсивно помішуючи. Охолоджений крем поступово по ложці додаємо до розтертого в макітрі масла і добре розтираємо. Наприкінці даємо сік з однієї цитрини.
Ніколи нічого складнішого він не читав. Збентежений тим, що нічого не запам'ятав, хотів перечитати ще раз. Однак передумав і швидко написав відповідь: «Так».
Букет прибув раніше, ніж він сподівався. І який букет! Цілий сніп строкатого зілля, ягідних китиць, ще й гілка сріблястої ялини була засилена всередину, і оксамитові кийки комишів. Залишалося викинути перев'язь із старих колготів, обрізати кострубаті кореневища стебел і запакувати пахучий оберемок у багажник авто. Після цього порожнього місця там не залишилося.
Розпашілий Коля аж цвірінчав від збудження:
— На трасі біля Червоної Гори мене крутий зупинив: продай віник. Не можу, кажу, я на роботі. Він не відстає, за моєю теліжкою на мерсі їде. Продай, дурню, я тобі двадцять п'ять гривнюків дам. Але я не продав…
Читать дальше