…Згасало літо, розчиняючи в морі рештки свого тепла. Вони сиділи на малому пірсі, бовтали в воді ногами і смакували морозивом. Тухлий підсів до нього.
— Треба дещо перетерти.
— Кажи.
— Звалюю я від вас, Лисеня. Кличуть на бульвар. Трьохсотметрівку дають.
— Пастимеш малих жебраків?
— Не все ж мені пісок гризти… Ось хотів порадитися, кого замість себе залишити. Будеш під Маркізом ходити?
— Під Маркізом буду.
— От і славно. Тобі руль не пропоную, бо ще салага. Без образи?
— Без.
— На мене зла не тримай. Я ж тебе підібрав, рахітика…
— Я це пам'ятаю, Тухлий.
— І я на тебе види маю, Лисеня. Ти кент правильний, зі стержнем. А головне — з казанком на плечах. Шушвалі всякої — як піску, а таких мало. Он, мені хотіли на бульварі капусту довірити, а я з математикою не дружу. Візьмуть якогось комсомольця, зате грамотного. Хоч у вечірню школу записуйся. До чого я волочу… Вчитися тобі треба, Лисеня. Грамота ще ні одного злодія не зіпсувала. В козирних, прикинь, усі розумні фігури ходять… Безлад почався на узбережжі. До того ж олімпіада на носі. Будуть Одесу-маму чесати густим гребенем. Це тобі треба? Ти, Лисок, не блатна тля. Мені глядиться одним оком, що ти з благородних. Одним словом, для тебе я завжди на бульварі. Підростай, набирайся розуму, а я тебе просуну. Ми ще гульнемо Одесою, братухо! То що, рука?
— Рука, Тухлий.
Того разу він послухався Тухлого. На початку вересня, шли діти несли вулицями букети, він добровільно здався в інтернат.
«Вона, бач, злякалася за мене, — перше, що згадав, коли прокинувся. — Смішно. За мене досі ще ніхто не лякався. Навіть я сам».
Це справді було смішно. Але чомусь не смішило.
Її дача була на Чернечій Горі. Автомобіль залишили під монастирською брамою і двором, повз сливовий сад, рушили вгору.
Вона знову була іншою. Спокійно усміхненою, якоюсь сама собою наповненою. Пухнастий светрик горнувся до посвіжілих щік. Щоправда, в грубих черевиках з квадратними писками вже не здавалася такою тендітною, як раніше. Пружні ноги впевнено долали крем'янистий крутосхил. Зібрані над потилицею кісочки хиталися, як солом'яні віхтики. Притягально біліла відкрита ніжна шия.
— Ви сьогодні схожі на пташку…
— Синичку? — запитала сміючись.
— Ні, на журавлика. Вони стоять серед води на одній нозі і замріяно поглядають на горизонт.
— Це про мене. Теж інколи здається, що стою серед води, не знаючи куди брести. Та ще й очікую якогось дива.
— Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…
— Що?
— Нічого. Згадалося десь почуте.
Позаду пиняво трюхикав дачник із знайомим обличчям. На плечі в нього теліпався новенький рюкзак. А черевики були зовсім не для цієї дороги.
— Ви сьогодні без етюдника? — весело гукнув він до нього. — Шкода, тут гарні краєвиди.
Дачник щось муркнув і притишив ходу.
— До речі, про краєвиди, — підхопила дівчина. — Якщо хочете, я покажу вам мою улюблену панораму Мукачева.
Він хотів. І вони повернули в бік дубового гаю. Брели піджухлою вже отавою. Коники лупкали зеленими лобами в їх коліна і зачмелено розліталися в боки. У низькому ожиннику інтимно ціпоніла невидима вода. А поряд по блідому моховинні — розсип кизилових пацьорків. Вона почала збирати їх і підносити до рота. Декілька поклала йому на долоню. Потяглася до червоних кетягів калини, і він побачив оголену смужку її твердого мармурового живота. Кинув дрібку ягід до рота і згадав знайому упокорену гіркоту вересня.
Під зруйнованим муром сидів старий пастух, грів босі ноги на осонні. Скинуті чуні причаїлися в траві, як двоє звірят.
У сідловині пагорба вони вмостилися на суху папороть і мовчки якийсь час вбирали очима картину розлогої долини. Будинки, наче жмені кольорових камінців, омиті рікою, ряхтіли внизу. Місто ніжилося в теплому лоні між трьох сторожових веж — Монастиря, замку-фортеці Паланок і Червоної Гори із золотими цибулинами нового храму. І все це ув’язане пульсуючою пуповиною Латориці.
— Колись усе потопало в буйній зелені, — дівчина стеблом щавелю малювала в повітрі. — Латориця тоді була повноводною, з широкими рукавами. В заплавах паслися тури і мамонти. А гори були вкриті могутніми тисовими деревами. Згодом ліс звідси відправляли в Римську імперію. Перші люди тулилися на узгір'ях у печерах, де нині петляє дорога на Лавки. Ці печери придалися потім першим виноробам, коли в Середньовіччі тамплієри завезли сюди виноград. Їм дісталися напівготові пивниці від неандертальців. Задовго до хрещення Києва тут осіли схимники зі слов’янських земель, навіть мали печерну церкву… Ну, а найперші поселенці жили общинами по 25–30 чоловік. До весни в сім'ї залишалося хіба що п'ятеро. Інших з'їдали через голод. У першу чергу дітей, бо їх можна собі народити ще. Своїми списами з гострими камінцями вони не могли вполювати 5-тонного мамонта чи печерного ведмедя, що важив 600 кілограмів. Обкурювали їх у лігві. Живилися вони трупами звірів і риб, які приносила крижана ріка. А також корінням і рослинами, їх поїдали в 240 разів більше, ніж ми тепер. Тіло їхнє було суцільними м'язами. І мозок був більшим за наш. Вони вміли робити все потрібне для того, щоб вижити при наступі льодовика. Це були дуже загадкові люди. І вони залишили свої сліди на моїй дачі…
Читать дальше