— Звідки ви все це знаєте? — зачаровано дивився на неї чоловік.
— Від отця Луки з нашого монастиря. Він учений. Зібрав на цій горі і описав сотні камінців і фігурок, що розповідають про ці речі. Досі такі реліквії знаходили тільки в Піренеях.
— Ви знайомі з ним?
— Мама знайома. Вона колись навчала його музики. Він ходив з інтернату до неї в музичну школу.
— А в дитбудинку вашому вона хіба не працювала?
— Працювала і в дитбудинку за сумісництвом. Розривалася, бо самій доводилося мене піднімати.
— Їй це вдалося. Ви гарно піднялися, — демонстративно зміряв очима її стан.
— Вам дурнички, а яблука хто — неандертальці будуть збирати?
Він зривав і подавав їй повні кошики на дерев'яній ключці. Вона відносила їх у погріб під крихітним будиночком з білої цегли. Найрясніше вродили пурмінки — жовті, з червоними шерехатими позументами. Рум'яно-рябі шоварки з крихкою білою плоттю торохтіли в руці зернятками. Лаково блищали бордові гузенцята йонатанок. Біля самого тернівника тулилася стара, поросла мохом яблуня. З її гілок-шнурків звисали маленькі, як кулачок дитини, рябі яблучка. Він невпевнено вкусив одне — і сік весело чвиркнув запахом його дитинства, котре він так болісно намагався згадати. Це був задавнений і ласкаво-знайомий смак. Він смачно хрумав цими кисло-солодкими яблучками, витираючи сік з підборіддя.
— Я теж їх дуже люблю, — гукнула дівчина. — Але не знаю, як називаються. І мама не знає.
— Тоді нехай це буде яблуко неандертальця.
Потім вони обідали за дощатим столом під шовковицею. Булка з висівок, грибовий паштет, сир і помідори. Мурахи діставалися до зефіру, який вони запивали чаєм із суданської троянди. Павутина зачепилася за сережку в її вусі. Він простяг руку, щоб зняти її і, коли торкнувся мочки, вона легенько здригнулася. І далі їли мовчки й дивилися на монастирські бані, що сліпуче палахкотіли в просині.
Благодать раннього бабиного літа огортала сад. Про щось своє зелене думала стара яблуня. І про щось своє міркувала ця молода жінка.
— Про що ви думаєте? — запитав він. — Знаю, що людину видають дурні запитання, та все ж, про що ви думаєте?
— Про що може думати жінка біля незнайомого чоловіка, який з кожною хвилиною спілкування стає ще незнайомішим? Хто він? Що він тут робить?
— Він збирає яблука, які залишили неандертальці.
— А якщо серйозно?
— Якщо серйозно, то він збирає себе. Збирає кусочками, фрагментами. Як діти збирають розкидані пазли.
— Легше, мабуть, збирати яблука, — зауважила вона.
— Значно легше. Та ще й з вами…
— Ой, дивіться хто до нас завітав! — вигукнула дівчина.
Величезна жаба у тьмаво-золотистій лівреї, роздуваючи борлак, некліпно дивилася на них магнетичним поглядом.
— Це, мабуть, їх царівна, — здогадався він і зламав бадилину, що стирчала з трави. — А ось і стріла царевича. Вночі він прийде, щоб забрати її.
— На синьому «Вольво»? — в її очах знову ожили маленькі веселі джмелики.
— Казки переписуються кожні сто років. Кажу вам як письменник.
— Кажіть мені «ти».
— Ну, звісно. На «ти» звертаються до Бога…
Вона так дзвінко засміялася, що горобець спурхнув із шовковиці:
— Умієте ви розсмішити.
— Неправда. Ви смієтесь очима, голосом, але не серцем. Що сталося там, Синичко?
Він поклав свою долоню на її руку. Дівчина не забрала її, лише згорнула в кулачок.
— Ваша рука не схожа на письменницьку. У вас рука гладіатора у відпустці.
— Така гаряча? — тепер сміявся він.
— Ні, така пописана рубцями і така тверда… Дивно, я не вірю жодному вашому слову, але чомусь довіряю вам беззастережно. Я не впевнена, що ви добра людина, та знаю, що чесна.
— Чому так гадаєте?
— Інтуїція. Знаєте таке слово?
— Я й інше знаю — «чуйка». Коли ти шкірою, кожною клітинкою мозку відчуваєш близьку небезпеку. Коли в суцільному мороці за звуком підошв обираєш потрібну дорогу. Коли чуєш, як павук тче павутину і в якому напрямку риє землю кріт під твоїми ногами. Коли вгадуєш за десять метрів — замкнені двері чи ні. Коли бачиш в очах партнера його карти. Коли в лісі знаходиш гриби за запахом, а в морі відчуваєш рибу за коливанням води. Коли, тримаючи руку на руці іншої людини, знаєш, про що вона мовчить… Це називається «чуйка»…
— Щось не зовсім людське, — насторожено зауважила дівчина.
— Можливо, це від неандертальця.
Озвався її телефон. Вона глянула на номер і побігла в глиб саду. Розмовляла недовго і повернулася сяюча.
— Яке гарне завершення гарного дня. Телефонував мамин лікар з Братислави. Цілий консиліум збирався, щоб оглянути її. Сказали, що операція не потрібна. Мають допомогти спеціальні процедури в Ізраїлі. Всі витрати бере на себе якийсь фонд. Уявляєте? Ну, тепер вони мені не потрібні й поготів…
Читать дальше