Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Дякую. Пройдуся пішки, тут недалеко.

– Як зволите-с. Завжди раді бачити вас тут.

– Особисто мене? Ви знаєте, хто я? Ми знайомі?

– Для нас дорогий кожен гість і почесна кожна гостя, – метр випромінював вишколену люб’язність. – Честь маю, мадам.

Візник понуро від’їхав, утративши заробіток: клієнти «Північного» завжди щедро платили. Анна тим часом рушила пішки в бік Хрещатика. Злукавила, бо насправді звідси до потрібної їй Ольгинської не те, щоб дуже далеко, але не зовсім зручно. Вольська виросла там, у Липках, тож чудово орієнтувалася у верхньому Києві. Й багато разів долала ногами підйоми, місцями – круті як для жіночих підборів. Проте пішої прогулянки зараз треба, це давало час обмізкувати несподівану пропозицію. І продумати подальші дії, хоча б на короткий час, до кінця дня.

Далі навряд вийде.

Адже важко вгадати, чим завершиться візит, який вона нанесе зараз. Там, куди йде Анна, її появі не зрадіють. Більше того: Вольська з першого ж кроку викличе на себе вогонь і накличе гнів. Цвіркунові її нахабство навряд чи сподобається. А він знатиме про все менш ніж за годину після того, як усе відбудеться. Отут Анна й перевірить, наскільки далеко готовий зайти в цій справі головний слідчий київської розшукової поліції пан Харитонов. І до якої межі дозволить підійти вдові слідчого, яку два місяці тому висміяв за бажання допомогти в розшуку вбивць її чоловіка.

Прогулянка сама по собі виходила приємною. Зараз літо перетікало в осінь, і киянам, особливо корінним, дуже до душі цей стан довкілля. Уже не спека, ще не сльота. Сухий вітер не ганяє сірий вуличний пил, від якого доводиться раз у раз примружувати очі і який непомітно, але відчутно осідає на неприкриті одягом частини тіла. Налипаючи на вологу від поту шкіру, провокуючи прикрий свербіж. Чухатися при людях, у товаристві не всякий ладен собі дозволити, тож доводилося терпіти, хіба викроювати слушну нагоду й робити це непомітно.

Загалом денний київський гармидер, особливо в центральній частині, де вирувало ділове й світське життя, улітку втомлював, дратував і загалом заважав, додаючись до спеки. У такі періоди Анна ненавиділа рідне місто й намагалася без нагальної потреби не залишати спершу батьківський будинок, потім – тиху зелену Татарку. Та щойно наставало міжсезоння, дуже комфортне на дніпровських берегах, Вольська сама шукала приводу вийти в люди.

Рій думок не відволікав. Ноги несли Анну в потрібному напрямку самі. У рідні Липки могла пройти навіть із заплющеними очима, і хай вгору, зате – найкоротшим з усіх можливих шляхів. Коли нарешті дісталася Ольгинської, звичні вуличні звуки поглинув тутешній затишок. Чомусь Вольську не здивувало, що потрібна їй поважна особа оселилася саме в цьому шляхетному місці, де самі лише нові будинки з колонами вимагали завмерти, виструнчитися й зняти капелюха.

Потрібну оселю знайшла швидко. Бородатий двірник у чистому сірому фартуху чемно запитав, кого бариня шукають. Почувши прізвище, поважно крекнув, уклонився й прочинив перед Анною важкі двері. Піднявшись на вказаний двірником другий поверх, вона, не вагаючись, повернула ручку на дзвінку. Після другого сигналу їй відчинили. На порозі завмерла дівчина – покоївка, молода й негарна: обличчя псували задовгий ніс та ластовиння. Пускати гостю за поріг покоївка не поспішала.

– Я до Лева Максимовича, – сказала Анна, фраза вийшла сухою й холодною.

– Його превосходительства нема вдома, – кліпнула очима дівчина.

З виразу її обличчя Вольська зрозуміла: покоївку дивує, як візитерка могла цього не знати.

– Коли так, хотіла б переговорити з Катериною Львівною.

– А… – покоївка озирнулася, мовби шукаючи потрібних слів, знову глянула на Анну. – Я не знаю…

– Ви не знаєте, чи вдома хазяйська донька?

– Що тут відбувається?

Дівчина здригнулася, немов її шмагонули нагайкою. Швиденько відступила, і тепер між Анною та Емілією Дмитрівною ніхто не стояв. Удома дружина титулярного радника Лева Градова ходила так, ніби вибралася на прийняття.

– Що відбувається, Уляно? – повторила господиня, дивлячись проте на незвану гостю.

– Дозволите зайти?

– Що відбувається? – утретє повторила Емілія Дмитрівна.

Але не заперечила, коли Вольська переступила поріг і щільно причинила за собою двері. Утім, гостинності не виявляла. Навпаки, пройшла вперед, аби загородити собою прохід далі передпокою.

– Добридень, – мовила Анна. – Ми знайомі. Тиждень тому, заручини в Царському парку.