Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– У моїй присутності, – з часу, коли Вольська зайшла в квартиру, Градова повторила це вже втретє.

– Ми ж, Еміліє Дмитрівно, довіряємо нашій доньці.

– До чого тут довіра? Я не довіряю цій особі, – вона кивнула на Анну.

– Моє ставлення до пані Вольської аналогічне. Але ж ідеться про Катю, – нагадав Градов. – Вона в нас чесна, щира дівчинка. І слово в слово перекаже нам їхню розмову. Це так, Катерино?

Дівчина витримала батьків погляд.

– Звісно, так і буде! – якби Анна не знала, як гімназистка вміє брехати, повірила б у щирість. – Якщо вона не хоче, щоб ви лишилися при розмові, то хай собі. Раптом пані Вольська соромиться вас!

Доньчина відповідь заспокоїла та явно потішила батьків.

– На цьому лишаємо вас, – кивнув Градов. – І, Анно Ярославівно, усе одно не займайте багато часу. Маємо надію, Катя скаже вам щось корисне. Проте до зникнення своєї подруги навряд причетна.

Нарешті вони лишилися без свідків.

– Ми зустрілися втретє, – посміхнулася Вольська. – Ти справді розкажеш батькам усе, про що ми будемо говорити? Наприклад, про Лізу, одну хитру дівчинку зі Сновська.

– Чого вам треба від мене? – скромна гімназистка враз перетворилася на агресивну не по роках вуличну дівку. – Аби хотіли, давно б уже виказали мене. Значить, не хочете.

– Молодець, розумниця, – Анна посміхнулася ще ширше. – Не хочу. Поки що.

– І що ж я винна вам за мовчання? – Катя примружила очі. – Навряд вимагатимете грошей. Не змусите ж красти перли й персні з матусиної шкатулки.

– Домовмося відразу, Катерино. Як кажуть, на березі, – Вольська прискорила події, бо вже втратила добу й не збиралася тягнути далі. – Ти відповідаєш на мої питання чесно, не крутиш. Коли я почую все, що мені треба, ми вдвох вирішимо, що саме з нашої товариської бесіди ти переповіси мамі й татові. Ти вже встигла переконатися – брехню я не лише почую, а й побачу. Тож попереджати не збираюся. Щойно збрешеш – тет-а-тет завершено. Гукаю сюди пана Градова, знайомлю з Лізою, далі хай батько-поліцейський тебе допитує. Згода?

Катя з недовірою глянула на простягнуту долонею вгору правицю.

– Я не знаю, куди зникла Олька, – мовила нарешті. – Уперше почула про це сьогодні, від тата. А йому ви сказали. Я… Ми не бачилися чотири дні. І чому ви взагалі чіпаєте саме мене, а не інших подружок?

– З іншими не знайома. До речі, назвеш мені їх, як треба буде. А на висновки наштовхує вже відома тобі дівчинка Ліза. Кого маємо? Двох подружок одного віку. Двох доньок заможних і впливових батьків. Не дивує, коли дітки нудяться й бісяться з жиру. Одна вдає з себе повію-втікачку, розігрує виставу, тисне на жалість, виманює в сердечних жіночок гроші. Яке їхало, таке й здибало. Бо інша подруга займається ось чим.

Анна розстебнула сумочку.

На столик одна за одною лягли три фотокартки. Вольська постукала пучкою по одному з зображень Ольги. Дівчина стояла рачки на розстеленому ліжку. Спідниця високо задрана, голий задок спокусливо виставлений. Позуючи, благородна дівиця озиралася на фотографа з хтивою усмішкою.

– У кожної з подруг є спокуси й брудненькі таємниці. Ніколи не повірю, що ви не хвалилися одна одній своїми таємними забавами. Це ваші дівочі секретики. Що ти знаєш про ці фото? Хто, де і коли їх робив? Оля ховала їх у себе в спальні. Поклала їх у сховок за три дні до свого зникнення. Ви не бачилися, – Анна задля наочності виставила чотири пальці, – чотири дні. Одне витікає з іншого. Тільки спробуй мені заперечити.

Поки Вольська говорила, Катя повільно спадала з лиця. На останньому слові зробилася білою, колір шкіри на лиці майже злився з білизною гімназійної сукенки. Пальці судомно перебирали косу, ще трохи – розплетуть стрічку.

– Я злякалася, – дівчина зовсім по-дитячому шморгнула носом.

– Уже тепліше.

– Якщо батьки дізнаються… Не про Лізу… То мене ще в Москві подружка навчила. Як не нахабніти, часто не світитися, можна до тисячі рублів назбирати. Добре ж мати гроші… свої…

– Лірика, – відрізала Анна. – Ближче до діла.

– Я розказала Олі… Просто так, ми гуляли, я запросила в кондитерську, замовила шампанського. Похвалилася… Ну, звідки гроші… А вона мені: є кращий спосіб. Платять більше, не треба вештатися вулицями, не нарвешся ні на кого. Показала отакі фотокартки.

– Такі – чи саме ці?

– Схожі. На решті не Оля була, інші дівчата.

– Але такі самі?

– Це мистецтво. Їх художники роблять, – Катя знову шморгнула.

– Ти спокусилася? Десь є твої такі самі знімки? Тебе шантажують ними? – Анна не питала – випускала кулі.