Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Та ну вас у баню, Ярівно! – відмахнулася Христина. – Чого б я ото з вами закладалася! Кажете, наче в тирі стріляєте, який на Контрактах. Бабах – у точку! Бабах – влучили! Бабах – збили!

Вольська не приховувала, що їй лестять такі компліменти. Аби ще вони підказували розгадку. Чи бодай напрямок, куди слід рухатися.

– Питань однаково забагато, – мовила вона. – На одну знайдену відповідь щонайменше два припадає. Власне, відповідь поки одна і є. – Анна зітхнула. – Дівчисько зникло, воно в небезпеці, це прямо пов’язано з її забавками. Але як до Ольги потрапили її ж знімки? Украла, віддали? Якщо віддали – для чого. Якщо вкрала – навіщо. Вимагали щось в обмін на них? Батькові гроші? Де дівчина їх візьме… Поцупить? Звідки? Та й у неї ж фотокартки, не пластини. Надрукувати можна ще, смисл їх викрадати? Ще й ховати у своїй спальні… Голова обертом, а все лиш почалося.

– Мені що треба робити? – Христина потерла руки.

– Поки нічого. Не дмися, без тебе хоч як не обійдуся, – тут же підбадьорила Вольська. – Є один слід, який ти не візьмеш, і я не зможу. Майстер. Чи так званий Майстер… Його б знайти, відразу б усе прояснилося.

– Ви ж кажете – слід. Отже, бачите його.

– Хтозна, – Анна невпевнено повела плечима. – Ольга не призналася Катрусі, як його звати. Зате поділилася інтимним секретом: має коханця.

– Полюбовник! – ахнула Христя. – Їй же шістнадцять!

– Молода, та рання. Та й вік кохання не зупинить, – мовила Вольська повчально.

– Господь з вами, королівно! Де там кохання, де любов! Блуд, срамота! – у пориві помічниця перехрестилася, сплюнула, знову поклала хреста.

– Неважливо, як воно збоку. Ще менш важливо, як ми з тобою його назвемо. Тут інше важить. Чи є той коханець насправді.

Христина кліпнула очима, труснула головою.

Зрозуміло.

Анна й сама заплуталася.

Гліб Коваленко навідався по обіді.

Помічниця була попереджена, зауваження щодо бажаної поведінки прийняла не надто охоче. Тож зустріла гостя стримано, з показовою сухістю. Коваленко давно сприймав її бурчання й закиди на свою адресу десь так, як осінній дощ, зимовий мороз, весняну сльоту й літню спеку – природні явища, що не підвладні людському впливу та втручанню.

Додатковий привід тихо сваритися Христині дав Лорд. Собака вже встиг познайомитися з Глібом, адже той кілька разів навідувався на Татарку з візитом ввічливості, попити кави з лікером і повідати цікавій Анні новини кримінальної хроніки. Точніше, подробиці деяких історій, ще не надруковані в газетах. Христю дратувало, що Лорд визнав Коваленка своїм з першого разу, ніби репортер був його хазяїном. Хто б інший не зайшов, сусіди, листоноша чи як ось віднедавна – казенні особи, собака привітно дзявкав, терся об ногу й залишав нового знайомого в спокої. Натомість за Глібом одразу задріботів, наче приклеєний, ще й брав з його рук частування: шмат пиріжка чи заздалегідь прихопленої ковбаски. Христина переконувала Вольську, що собака не повинен їсти те, що дають чужі. Анна погоджувалася, але нічого не поробиш – Лорд і без того не виправдовував надій.

– Приємно, коли в вашому домі мені хоч одна жива душа щиро рада, – мовив Коваленко, граючись із радісним псом.

Шпилька призначалася Христі, влучила в ціль. Дівчина пурхнула, гордо відвернулася, посунула в дім. Вольська веліла накрити в кабінеті.

Його зручності Анна встигла обжити й оцінити після Іванової загибелі. Крім бібліотеки з потрібними книжками чоловік зібрав невеличку, проте дуже корисну картотеку. Нічого особливого, просто фотографії, малюнки чи описи найбільш небезпечних злочинців і їхніх зв’язків з позначками, хто на волі, хто в тюрмі чи на каторзі, а хто – помер. Картотека обмежувалася переважно Києвом, повітами та обома судовими округами губернії [9] У 1798–1918 рр. до складу Київської губернії входили також території теперішніх Черкаської та Житомирської областей. У судовому устрої губернія ділилася на два округи – Київський та Уманський. . Але окремі картки згадували злочини й злочинців з інших губерній та окремих міст – у разі, якщо вони перепліталися з київськими справами.

– Лордик вам, наче рідний, – погодилася Анна. – Забрали б уже його до себе.

– Отак легко віддаєте друга? – Гліб почухав пса за вухом. – Віддає тебе хазяйка, га, мордо?

– Так у хороші ж руки, – озвучена ідея приходила до Анни й раніше. – Справді, Глібе Андріяновичу. Приємно дивитися на вас обох. А я матиму привід навідуватися в гості. Якщо ви не проти, звісно.