Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– І для чого ти це мені зараз розказала?

– Не ризикуйте, королівно, – мовила Христя повчально. – Хтозна, як воно піде, коли другого собаку заведемо, злого. Лордові до компанії.

– Тому займися нашим Лордом. Сама ж розумієш, двоє псів – зайвий клопіт. Ще собачих бід нам тут бракувало.

Весь час, поки говорили, Вольська тихенько стукала спицями. З блудною донькою Градова говорила ще хвилин тридцять, вичавила все, що змогла. Сортувати почуте й розкладати по поличках почала ще дорогою з Липок на Татарку. Та все одно найкраще думалося в улюбленому кріслі-гойдалці за необов’язковим, але звичним для рук і мозку плетивом.

Нічого. Хай буде ще одна велика серветка. Знайде, куди прилаштувати. Ось хоча б Коваленку в його холостяцький барліг.

– То що ви виходили? – Христя зрозуміла, що розмову про собак закінчено і її королівна переймається іншим, значно серйознішим. – Може б, я до чогось вам придалася?

За більш як півтора року, що помічниця жила тут, вона чула й бачила достатньо, аби Вольські цілковито їй довіряли. Тепер, коли Анна лишилася сама, ближчої за Христину людини в неї не було. Звісно, є батьки, та й свекор зі свекрухою наполягали не вважати їх чужими. Проте всі таємниці, пов’язані зі слідчою практикою, за межі стін їхнього будинку не виходили.

У Києві, та де – в усій губернії про справжню роль Вольської в житті й успіхах її чоловіка знали четверо. Христя – давніше. Старший слідчий Юлій Харитонов, репортер Гліб Коваленко та шахрайка Роза Лисицька – віднедавна, після Іванової загибелі. І якщо до того трагічного дня Іван радився з Анною і вони зовсім не боялися Христиних вух, відтепер Вольській потрібен був живий співрозмовник. Без того, щоб проговорити історію, вона не могла рухатися далі. Не з дзеркалом же балакати, не з собакою – однаково, що сама до себе, так і звихнутися недовго.

Христя Попович, утаємничена й віддана особа, годилася на роль слухачки цілковито. Ба більше: ще за Іванового життя могла, з дозволу, звісно, висловити свою думку. Адже проста дівчина багато чого також сприймала простіше. Часом саме її думка направляла на правильний шлях, адже Христина не залежала від купи умовностей, що тримали в полоні Вольську.

– Меншенька Пивоварова знімалася голяка, – край спиці підхопив нову петельку.

– Так це ви ще вчора мені показали, – Христя скривилася. – Гидота. Чого їм не вистачає в житті. Сиру мало чи масла, у якому качаються?

– Оленька підбивала до цього Катрусю, доцю пана Градова. Та призналася сьогодні.

– Оту малу лярву, яка гроші у нас біля церкви ледь не видурила? А знаєте, Ярівно, от не дивує мене таке, ні грама не дивує! Яке їхало, таке й здибало!

– Дівчата вже їдуть кудись позувати фотографу. Аж раптом Катрусю лякає дивний знімок, на якому треба зображувати зламану ляльку.

– У мене від тієї картинки теж мурахи шкірою побігли, – визнала Христя. – Дівчисько там справді мов неживе.

– Дивний сюжет, гратися в мертву, – спиці забігали швидше, в унісон із Анниними думками. – Щось мені підказує: донька Пивоварова вскочила в халепу. І халепа ця безпосередньо пов’язана з непристойними фотографіями. Але, – Вольська на мить зупинилася, багатозначно глянула на помічницю, – Оленьку саму хтось до того підштовхнув. Заманюючи Катрусю, вона показала подрузі знімки іншої дівчини. Зі слів нашої знайомої, та виглядала старшою. Це означає, – спиці зарухалися знову, – що справа прибуткова. Вона поставлена серйозно, на потік. Той, кого дівчата знають як Майстра, діє давно й не сам. А гра в поламану іграшку підказує: комусь до вподоби саме такі картинки. Отже, Христю, не напрошується іншого висновку, крім одного – десь у Києві завівся збоченець. Я б навіть сказала, маніакальний.

– Ой! – Христина зойкнула, прикрила рота долонею. – Їх тут, у місті, ніколи мало не було. А тут ще один.

– Чому дівчина не боялася позувати з відкритим обличчям? – Анна вже запалилася так, що відклала почате плетиво на столик. – Зазвичай такі знімки продають у певних , – вона наголосила на цьому слові, – місцях. Не завжди їх купляють босяки й дегенерати. Забавляють себе похабними картинками цілком собі поважні аристократи. Та Господи, гімназисти старших класів залюбки платять за голих жінок заощаджені на обідах гроші! Є ризик, невеличкий, але – є, що одного разу Оленьку Пивоварову впізнають.

– Хіба вона того не знає?

– О! – Вольська задоволено підняла палець. – Дуже мудро сказано, Христю! Гімназистка, донька депутата міської Думи мала б розуміти всі ризики. Та все одно пішла. Чому? Невже така дурна? Навряд. Невже стільки грошей платять, що забула про обережність? Теж навряд. Відповідь одна. Оленька Пивоварова була впевнена – її голу на фотокартках навіть випадково не впізнають. Знімки призначені для дуже вузького кола зацікавлених осіб. І особи ці, Христю, на всі боки фотографії не роздають. Милуються самі. Особливо – оцією, поламаною лялькою. Таких більше, ніж одна. Закладаюся.