Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

Зараз вона кокетувала, без зайвої думки, бавилася знічев’я.

– Ви, Анно Ярославівно, можете навідувати мою скромну обитель, не шукаючи слушних нагод, – Коваленко відповів їй у тон. – Бажання побалакати вже саме по собі нагода. Щодо Лорда, то тут йому краще. Де ваш двір із садом, і де – мій флігель. До всього, квартирна господиня нарікатиме, вона недолюблює собак. У неї трійко котів. – Гліб розпрямився. – Ви ж покликали мене не для того, аби збагрити собаку.

– Не збагрити, – збоку пропозиція виглядала так, тож Вольська почервоніла, швидко перевела тему. – Запросила на обід. Ми ж ніби з користю пообідали під час нашої останньої зустрічі.

– Передостанньої, – виправив Гліб. – Востаннє ми бачилися на тому прийнятті. До речі, ви тоді спритно повелися. Не пояснили, що там у вас сталося з паном Градовим. Або – ледь не сталося. Обіцяли зробити це з часом…

– І час настав, – Анна завершила фразу. – Більше скажу: те маленьке непорозуміння, свідком якого ви мимоволі стали, отримало несподіваний розвиток, зараз зробилося масштабнішим. Проходьте.

Стіл у кабінеті Христина вже накрила скромною, домашньою скатертиною. Бодай у цьому показала ставлення до Коваленка, та Анні насправді було все одно, чим застелене. Помічниця подала свіжий, ще теплий яблучний штрудель і млинці. До частування додалася карафка з наливкою, і Вольська, як личить господині, наповнила Глібову чарку. Сама ж обмежилася додаванням напою в каву – четверта й навряд чи остання чашка цього дня. Коваленко звик, що зазвичай пригощається сам, тож вдячно торкнувся скляним краєм краю порцеляни, випив не відразу, посмакував.

– Давайте так, – запропонувала Анна. – Ви зараз їжте, я говоритиму. Щоб потім не відволікатися, ну, і взагалі – поки гаряче.

Заперечень не було. Та вже після перших почутих фраз репортер здивовано крекнув, ледь не вдавившись шматком млинця. Чим далі слухав, тим упевненіше втрачав апетит. Щойно Вольська завершила оповідь, Коваленко, отримавши мовчазний дозвіл, налив собі ще. Цього разу хильнув махом, запив теплою кавою, не стримався – підвівся, збуджено заходив кімнатою.

– А бачите, я ніби тоді щось відчув! Подумати тільки, донька слідчого, присланого з Москви, удає проститутку й виманює гроші в київських роззяв! А донька депутата київської Думи позує голою для ласих до порнографії! Це ж сенсація, Анно Ярославівно! І тільки ви могли скласти два клапті в одну картинку!

– Я не для того послала до вас посильного, пане Коваленко, щоб продати гарячу історію й дати вам заробити, – відрізала Вольська. – Чесно кажучи, якби могла обійтися без допомоги ззовні, лише власним розумом і можливостями, так би й зробила.

– Але ви мене знаєте, – парирував Гліб. – Утаємничити мене в таку справу – однаково, що пустити козла в город з капустою. Готовий домовлятися про певні компроміси. Наприклад, підготую публікацію, не називаючи прізвищ та змінюючи імена.

Анна допила вистиглу каву, покрутила чашку на блюдечку. Здавалося, процес захопив із головою, забрав усю її увагу. Та враз вона припинила, звела очі на Коваленка:

– Хочете домовлятися? Зволите. Спершу ви допоможете мені знайти відповідь на кілька питань, і, як результат – розшукати зниклу безвісти дівчину. Мене тривожить, що про Олю Пивоварову ні слуху ні духу вже другу добу. Маю всі підстави тривожитися за неї, хоча прямих загроз її життю поки не відчуваю. Гаразд, дозволяю собі не відчувати.

– Так про що домовляємося? – нетерпеливився Коваленко.

– Я… Тобто ми з вами, я з вашою допомогою остаточно проясняю ситуацію. Знаходжу, де переховується гімназистка, котра пустилася берега й утратила над собою контроль. Потім ви, маючи на руках значно більше відомостей, готуєте публікацію. Не називаєте прізвищ, міняєте імена. Натомість компенсуєте ці недомовленості й задовольняєте цікавість публіки іменами тих, хто розбещує дівчат. Поліція вам у цьому – перший помічник, тут можете бути певні. Отже, ми з вами виводимо на чисту воду лиходіїв-розпусників, чим відволікаємо увагу від тих, кого вони залучили до своїх огидних справ. Я, звісно, лишаюся в тіні, та й не претендую на всесвітню славу. Ви ж укотре знімаєте вершки. Годиться?

– По руках!

Не вагався Гліб – бо що там думати.

Подібні рішення приймаються швидко.

Ступив до столу, простягнув руку. Знову партнери, і як потиснув легенько Аннину правицю – лівою, своєю головною, робочою рукою підхопив карафку за тонке кришталеве горлечко. Наповнив чарку, свою та її.