Андрій Кокотюха - Зламані іграшки

– Товаришую.

– А, один чорт. – Пивоваров махом випив третю чарку, цього разу заїв порцією червоної, скинув з бороди налиплу ікринку. – Мусите знати, як він риє своїм носом, збирає й публікує сенсації. Повз таку не пройде. Ба більше! Котрийсь із підлеглих Юлія Марковича неодмінно захоче підзаробити, тому продасть спритному газетяреві новину. А власник газети заплатить, скільки скажуть. Бо ж на публікації заробить ще більше, кажу вам як купець.

– Ви досі не пояснили, хто й на чому може заробити. Розголосу чого ви боїтеся?

На питання Пивоваров чекав. Поліз у внутрішню кишеню піджака, вивудив звідти сірий прямокутний конверт. Подався вперед, акуратно поклав перед Анною. Потім повівся дивно: плюнув на долоню, розтер іншою, ретельно витер руки білою, хрусткою від крохмалю серветкою. А серветку з огидою пожбурив на канапу.

Демонстрація огиди.

Дійство дало Анні тоненьку, мов серпневе павутиння, ниточку підказки щодо вмісту конверта. Розкривши його й витягши три цупких фотографічних знімки, тут же переконалася – інтуїція не підвела. Зберігаючи на лиці кам’яний, незворушний вираз, Вольська роздивилася кожну. Так лікар розглядає виразки на тілі пацієнта: видовище неприємне, але ж лікувати треба.

– Звідки це у вас? – запитала, не відволікаючись.

– Знайшов сьогодні вранці в спальні Ольги. Щось підказало – треба обшукати кімнату. Те, що ви тримаєте в руках, лежало в нижній шухляді комода, під білизною. Три дні тому там нічого не було.

– Ви порпалися в доньчиній білизні три дні тому? – Анна поклала фотокартки на стіл зображенням донизу. – Ви часто так робите?

– Припиніть! – пурхнув Пивоваров, ром уже почав робити свою справу. – Служниця розкладає випране й прасоване, то її обов’язок. Востаннє це було якраз три дні тому. Якби оця гидота вже була там, служниця б побачила. І негайно доповіла б пані Пивоваровій, своїй хазяйці. Звісно, дружина розпитала служницю сьогодні, чи не знаходила вона в комоді панночки нічого дивного. Не уточнювала, що саме. Додайте ще таку знахідку, картина вам складеться.

З іншої кишені купець витяг і поклав на стіл маленьку срібну табакерку. Вольська вже бачила такі, тож здогадалася про вміст. Проте все одно взяла, відшукала застібку, натиснула вказівним пальцем. Ніколи не куштувала, не уявляла смаку, боялася. Та довго не гадала.

– Звідки в неї кокаїн? Хоча… що це я… Де Ольга його ховала? Поруч із своїми порнографічними знімками?

– Між ліжком і стінкою. Маленька щілина. Надіюся, розумієте, чому змушений робити непристойну історію цілком таємною. Моя донька позувала комусь голою. Бавилася кокаїном, чи благородним, як його чомусь іменують. Тепер зникла безвісти. Пан Харитонов припускає: зникнення прямо пов’язане з її таємним життям. У що я, Анно Ярославівно, досі повірити не годен. Дати справі офіційний хід означає пустити в діло ці знахідки. Донька депутата міської Думи, почесного громадянина Києва, постачальника двору Його імператорської величності позує комусь для непристойних фото. Хіба не сенсація для осіб, подібних до вашого пана Коваленка?

– Він не мій.

– Ви були з ним на заручинах. Парою.

– Я лише супроводжувала його. За компанію. Коваленко переконав переступити через жалобу, почати оживати й жити. Слухаючи вас, шкодую, що дала згоду.

– Чому?

– Напевне, чимало ваших гостей, котрі знають пана Коваленка, зробили ті самі висновки, що й ви. Я сумую за Іваном. Не шукаю розради й забуття в обіймах іншого. Тим більше, такого шибайголови, як всюдисущий газетяр. І я згодна. – Анна швидко повернула розмову в потрібне русло. – Той самий Коваленко вчепиться в подібний факт. Розголос піде, ваша дружина отримає сильний укол у самісіньке серце. Та й усій родині будуть непереливки. Цікаво лиш одне…

Тихо прочинилися двері. До Зеленого кабінету знову пірнув офіціант. Аж тепер Вольська спохопилася: за розмовою забула про каву, напій устиг охолонути. Хоч знімки лежали картинками донизу, Анна все одно накрила їх серветкою. Дочекавшись, поки офіціант поставить перед нею тарілки й залишить кімнату, Анна взяла срібні прибори.

– Не обідала, – сказала, мовби чимось завинила.

– Бог з вами, смачного! – Пивоваров укотре наповнив свою чарку.

– Прошу тим часом розказати, чим можу тут придатися я, приватна особа. Власне, ось що мене цікавить. Хоча долею вашої доньки, Матвію Никоновичу, вже перейнялася.

Цього разу купець не квапився випивати. Він подивився на стіни крізь скло чарки. Покрутив її, стиснувши ніжку. Переклав з руки в руку. Вольська тим часом віддала належне стравам, таки відчувши поклик голоду. Нарешті Пивоваров випив, неквапом, ніби справді смакуючи. Спорожнивши чарку, подивився довкола вже крізь порожню. Заговорив, затиснувши її в правиці.